Перші дні після немислимого: про нормальні реакції на ненормальну реальність

---

Вступ

Добрий вечір, мої дорогі. Сьогодні буде важлива розмова.

Коли вмирають кращі люди країни — буквально вмирають — ми всі щось у собі втрачаємо. У кожному місті, де лунають сирени. У кожному подвір’ї, куди не повернулися сини й доньки. І саме тому сьогодні я починаю з вдячності й поваги — до тих, хто тримається. І до тих, кого вже нема.

Велика шана мешканцям Київської області — Бучі, Ірпеня, Гостомеля та кожного селища, яке пережило пекло. Шана і тим, хто тримає оборону Маріуполя — і самому місту як символу. Шана Харкову, Чернігову, Славутичу. Усім нам — бо цей біль великий, і його не варто міряти дозами. Його варто визнати.

• Сьогодні говоритимемо про те, що переживаємо.

Мене слухають у різних містах, навіть з різних мовних середовищ. Тож подекуди перемикаюся на російську — щоби донести інформацію тим, хто живе в інших країнах, не дуже розуміє українську, але щиро підтримує нас: розділяє наш біль, намагається дізнатися правду і шукає достовірну інформацію. Бо тема складна, історично-психологічна. І стосується кожного з нас не абстрактно, а цілком реально.

Ми вже більше місяця живемо у режимі жахливих новин. А дехто — вже вісім років. Просто раніше цей жах не був поруч. Не стукав у вікна. Ми могли бачити пошкоджені будівлі — але тепер ми бачимо закатованих людей. І це вже зовсім інше. Інше — не тільки на екрані. Інше — всередині нас. Бо це про наш страх, нашу безпорадність і наш гнів. 

• Нормальні реакції на ненормальну реальність

Це абсолютно природна реакція психіки на те, що не має відбуватися. І ми будемо з цим розбиратися — крок за кроком.

До речі, я відкрила для всіх доступ на Telegram-канал. Там — техніки, матеріали, вправи. Все працює, посилання мають бути активні. Якщо раптом щось не працює — це через ботів, яких я вже начебто зачистила, але ще трохи плутаюсь у технічних нюансах. І ще, прошу про розуміння. Я можу трохи плутатися, і як казала перемикатися між мовами — у мене на фоні стресу розігралася дислексия, тому можу сплутувати речення або трохи гальмувати. Але ми все одно розберемось, я обіцяю. Йдемо по порядку.

---

Стадії болю і шоку: від заперечення до люті

Учора світ побачив кадри з Бучі. І, на жаль, мушу сказати: це не останнє. Нас ще чекають страшні новини. І дуже важливо — підготуватись. Але не в сенсі “змиритись”, ні. Прийняття того, що сталося — не про згоду. Ми не згодні. Ми в стані шоку.

Це і є стадії прийняття незворотного: спершу шок і відчуття, ніби це якась ілюзія. Я й сама впіймала себе на думці: “А раптом це не справжнє? А раптом це фейк?”. Це — заперечення. Психіка захищається. Але потім усвідомлюєш: це насправді. І приходить гнів. Сльози. Апатія. Лють. І це теж — нормально.

Хтось ридає без упину. Хтось лежить пластом. У когось починається психосоматика — з’являється головний біль, нудота, нежить «на рівному місці», напруга в тілі, яку важко скинути або загострення хронічних симптомів, які раніше були під контролем. У когось — вибуховий гнів. Усе це — природні реакції на неприродне.

Я знаю це і як людина (на власному досвіді) і як психолог до якої звертаються інші. І я бачу, як це вмикається у багатьох. Колеги також це помічають: у когось — безпричинні спалахи ярості, у когось — стан апатії, втрата сил, повне виснаження або тимчасова втрата звичної функціональності. У когось — біль, що пробиває через тіло. 

Не лякайтесь. Це все гостра реакція на ненормальні обставини. І вона буде змінюватись, але вона — не збій. Вона — спосіб вижити.

Я знаю, що не всі готові звернутися до терапевта — хтось сумнівається, хтось не довіряє, а хтось просто не наважується говорити про особисте з малознайомим фахівцем. Саме тому я виклала в Telegram добірку технік самодопомоги. Вони прості, дієві, зрозумілі. Без складних термінів і без моралізаторства. Просто беріть і робіть. Просто прочитати — не допоможе. Допомагає лише дія. Повторюваність, практика.

І ще одне. Бережіть себе. Нам усім важливо вистояти. Іноді саме найпростіші речі — ті, які ми схильні знецінювати — тримають міцніше за складні системи. Якщо якась техніка вам відгукується — дозвольте собі її спробувати.

---

коли ненависть стає державною політикою

Переходжу до наступного: те, що з’явилося в інформаційному полі сьогодні, хоч і датується кількома днями раніше. Мова йде про матеріал, опублікований на одному з російських пропагандистських ресурсів. Так, я навмисно не надаю посилання — і прошу вас не шукати цей текст.

Стаття — цинічна до межі. Її зміст не просто агресивний, а відкрито фашистський. І якщо ви її вже бачили — я розумію, чому вас трясе. Мені особисто не так легко вразитись — можливо, це моя професійна адаптація, можливо, генетична пам’ять. Частина моєї родини належить до тих, хто добре знає, як виглядає ненависть до національної приналежності. Я давно не тішу себе ілюзіями щодо намірів країни-агресора.

Але питання, яке мене не відпускає, звучить інакше:

що робити, якщо твій сусід — маніяк?

Тому що після прочитаного саме ця думка виникає. Це не перебільшення — це психологічна реальність того, як виглядає системна ненависть, оформлена в текст, який схвалено, опубліковано і запущено в масове поле.

• Пропаганда й заборони: як це працює насправді

Я хочу звернути особливу увагу на один психологічний момент. Те, як написано цей текст, — може влучити в саму суть найтоксичніших внутрішніх заборон. Ми вже говорили з вами про них. І є одна особлива група — заборони на існування.

Якщо після прочитаного (у тій статті) вас накрило — з’явилося відчуття, що «мене не повинно бути», що «моє життя не має значення» — це може бути проявом саме цієї заборони: «Не живи».

Я свідомо не даю цитат і не рекомендую нікому шукати цю статтю. Якщо ви не знаєте, про що йдеться — не відкривайте. Збережіть себе.

Але якщо ви вже прочитали, побачили, якщо вам уже стало зле, — будь ласка, не залишайтеся з цим наодинці. Особливо якщо ви до цього вже працювали з терапевтом у темі глибинних заборон, або якщо ця стаття влучила у ваше слабке місце. Зверніться — хоча б на 20 хвилин.

Не всі люди однаково справляються з такими речами. Хтось читає — і мовчки страждає. Хтось — навпаки — починає публікувати, розміщувати в себе на сторінці. Це не завжди про поширення ненависті — іноді це спосіб впоратись. Але такі публікації формують інформаційне поле. І вразливіші люди можуть у це провалитися.

Тому я не кажу «не поширюйте». Я кажу: поширюйте усвідомлено.

Обговорюйте — так. Але з позиції сили, а не травми. Щоби ви не тонули в тому, що виносите в інформаційний простір. Щоби не відкривалися внутрішні люки уникнення. Щоби не розгортались старі заборони.

---

• чорна пропаганда: це не просто фейки

Про методи чорної пропаганди я вже писала окремо — в Telegram і Facebook. Але зараз коротко:

❗ Пропагандистська машина агресора працює не хаотично. Це не просто «фейки» і «вкиди» — це системна, глибоко продумана, довгострокова робота. Там задіяні спеціально підготовлені фахівці. Там блокується доступ до альтернативних джерел. Там звужується інформаційне кільце — це класичний ознака тоталітарної моделі.

І зрозуміло, що в цій інформаційній війні будуть застосовуватися найбільш травмуючи, паралізуючі, знецінюючи техніки впливу. Далі я ще поясню, чому саме це небезпечно і як із цим справлятись.

Я часто кажу про заборони — і, звісно, не претендую на ексклюзивне право їх пояснювати. Було б дивно уявляти себе єдиною в світі, хто володіє цими знаннями. На жаль (а може, й на щастя) — ні.

Будь-яке знання, будь-яку техніку чи навіть глибоку концепцію можна використати як на благо, так і в токсичний спосіб. І пропаганда це чудово доводить. Вона завжди працює там, де вже є ґрунт — заборони на думання, на аналіз, на автентичність. Там, де людям нав’язують: «не думай», «не сумнівайся», «будь слухняним» — пропагандистська машина заходить на повну.

Те, що ми спостерігаємо зараз, — це вже не просто маніпуляція фактами. Це системна антипропаганда проти самої можливості альтернативної думки. Йдеться не лише про викривлення інформації, а про знищення джерел, які могли б дати інший погляд — ще до того, як людина дізнається, що такий погляд існує.

Пропаганда працює на випередження: її мета — не просто переконати, а позбавити людину здатності навіть припустити, що може бути інакше.

Моя подруга сказала: «Вони вже перевершили нацистську Німеччину». І в чомусь вона має рацію. У часи Третього Рейху не було TikTok, YouTube, Telegram, технології аналітики охоплення і таргетованої поведінкової реклами. А зараз — є.

І пропаганда використовує їх усі.

• пропаганда + маркетинг = знищення критичного мислення

Це вже не просто політичний інструмент. Це система, яка інтегрує технології чорного PR, медіаменеджменту, психологічної маніпуляції. Її будують не лише політтехнологи, а й експерти з маркетингу, журналістики, майстри рекламних стратегій. Скріншоти, вкиди, новини — усе це працює як гачок для активації емоційного реагування, щоби зачепити, спровокувати, втягнути — ще до того, як ви встигнете логічно подумати.

І саме тому найкраща стратегія захисту — це розвиток критичного мислення.

---

Маленький скептик у голові — це суперсила

У мирні часи я розповідала:

«Мій син завжди каже: “Докажи”. Навіть тоді, коли я даю очевидний факт. Навіть якщо ми обоє знаємо, що це правда. Він усе одно каже — “Докажи”.»

І я підтримую цю якість. Я його цьому вчу. Тому що навіть усталені істини треба вміти або підтвердити, або поставити під сумнів. Навіть 10 заповідей можуть втратити свою силу — якщо ті, хто молиться за мир, мовчки приймають звірства.

Тож — розвивайте в собі внутрішнього скептика. Маленького допитливого черв’ячка, який не їсть мозок, а допомагає перевіряти.

***

• навчіться перевіряти — і не ведіться на скріншоти

Якщо вас зачепив якийсь допис, скріншот, новина — не поширюйте одразу. Зупиніться. Перевірте. Перейдіть за посиланням. Подивіться, чи справді це “живий акаунт”, чи реальна сторінка Ілона Маска, чи просто вкидання від імені “аноніма” – до речі дописи від “Anonymous” теж перевіряйте. Подивіться, чи є ця інформація ще десь. Чи є офіційне підтвердження? Чи лише одна сторінка це повідомляє?

Це навичка — і вона розвивається. І це не складно, просто потребує свідомого зусилля. А ще — вміння відрізняти факти від суджень.

Розповім на прикладі. Після звірств у Бучі Пентагон зробив заяву, яка для мене стала зразком позиції:

«Ми бачимо те саме, що бачить увесь світ. Але нам потрібно більше фактів. Ми проводимо додаткове розслідування.»

Це — зразок розділення. Є бачення, є емоційна реакція. Але є також розуміння: емоція — це ще не доказ, мова — це ще не факт. Факт ≠ судження. І як би не хотілося негайної реакції — потрібно вчитись бачити цю різницю й враховувати її.

Ще один простий приклад: 

• Факт: МКХ-11 (Міжнародна класифікація хвороб) був затверджений і введений у дію з 1 січня 2022 року. Це можна перевірити в офіційних документах.
• Судження: “В МКХ-11 прибрали те-то і те-то”, — коли людина переповідає, що десь там чула. Часто — з помилками. Часто — з емоційними домішками.

І тут ми підходимо до ключового:

Все, що я кажу зараз — це моя позиція. Моя особиста думка. Вона базується на знаннях, досвіді, фаховій підготовці. Але це все одно — моя мова, а не офіційний документ. Я не зачитую вам довідку з гербом і печаткою.

Навчіться розрізняти. Це не занудство. Це — профілактика маніпуляцій, які бувають витонченішими й складнішими для розпізнавання. А навичка фільтрувати інформацію — це вже не просто інтелектуальна вимога, це питання психологічної безпеки.

---

 

навіть злочинці мають уявлення про добро і зло

Учора я багато думала про те, що відчуває звичайна здорова психіка, коли бачить подібне до побаченого у новинах.

І ми з колегою дійшли до простого, але моторошного висновку: навіть люди з антисоціальними рисами, навіть високофункціональні психопати — розуміють, що це зло.

Так, вони можуть не відчувати співчуття. Але когнітивну емпатію — тобто здатність усвідомлювати, що іншій людині боляче, — вони мають. Це науково доведено. І хоча вони не завжди реагують почуттями, вони здатні розрізняти моральні категорії. Психопати мають уявлення про добро і зло.

Є такий популярний міф: якщо психопат — то обов’язково маніяк-вбивця. Насправді ні. Високоорганізовані психопати часто працюють у системах, де потрібно бути холодним, чітким, раціональним. Серед них — блискучі юристи, оперативники, співробітники силових структур. Вони не обов’язково чинять злочини — вони ловлять тих, хто їх чинить. Я маю фантазію – що навіть вони, переглядаючи кривавий калейдоскоп з учорашніх кадрів, — жахнулись.

• навіть у кримінальному світі є кодекс

Жорсткий, спотворений, але кодекс. І багато з тих, хто сьогодні знаходиться “по іншу сторону кримінального кодексу“, не перейшли би межу, яку ми всі вчора побачили у новинах. Бо навіть у злочинному середовищі є правила. Є поняття, які не переступають. І те, що сталося — це поза кодексом. Поза людським.

Це не має раціонального пояснення. Це викликає тільки одне — пекельну суміш почуттів, із якою треба якось бути.

---

Війна, відповідальність і межа

Був такий страшний персонаж — Чарльз Менсон.

Цікаво, що, за деякими джерелами, він особисто не вбив жодної людини. Але його здатність до психологічного впливу була настільки сильною, що він зумів переконати інших чинити вбивства — заради «ідеї».

Це класичний приклад чорної пропаганди в дії. Секта, культ, харизматичний лідер. Все це дуже близьке до того, як працює пропаганда: вона не завжди б’є напряму. Вона створює середовище. Тягне. Формує риторику. І тоді людина сама доходить до дій, про які раніше не могла б навіть подумати.

Під час суду над Менсоном було зафіксовано дивний факт: він вирізав свастику собі на лобі. І дві його послідовниці, які перебували в інших камерах, прийшли до суду з такими самими мітками, хоч не мали прямого контакту з ним.

Як це сталося? Як саме він передав сигнал? Це й є індукція, коли вплив настільки глибокий, що слова вже не потрібні. Це — справжня психологічна зброя. І це ще один аргумент, чому не можна знецінювати силу слова, образу, ідеї. Навіть якщо вони здаються абсурдними — вони працюють.

Суд над Менсеном став не лише правовим процесом, а й публічним зіткненням емоцій, ненависті та гідності. Хоча слухання були закритими, залишилися замальовки — емоційні фіксації тих, хто був у залі. Свідки згадували, як зал розривало від напруги. Люди кричали, рвалися до самосуду, вимагали кари — за звірства, які коїлися з невинними. Це була гаряча лють, гнів, у якому важко було не втратити людське обличчя.

Коли Менсену дали слово, він промовив те, що стало холодним ляпасом для залу:

«Дивіться на мене зверху вниз — і бачите дурня. Дивіться знизу вгору — і бачите господаря. Дивіться мені в очі — і бачите себе».

Ця цитата — блискуче втілення тієї психологічної пастки, яку часто створюють злочинці, авторитарні постаті, маніпулятори: примусити нас реагувати через віддзеркалення. Зло провокує відповідати злом. Але якщо ми відповідаємо на звірства тими самими звірствами — ми не перемагаємо дракона. Ми самі стаємо драконом.

• помста, гнів і правосуддя

Перша реакція на біль — це гнів. І він може бути справедливим. Але важливо, щоб цей гнів не перетворився на мстивість, яка зітре межі між нами і тими, хто творить зло та звірства. Помста має бути не дикою, а справедливою, виваженою, юридичною. Саме тому важливо, щоб справедливість у післявоєнному світі була — глибокою, точною, чесною. Не емоційною відплатою, а юридичною відповіддю. Такою, яка здатна не лише покарати винного, а й відновити саму довіру до справедливості. Такою, як у діяльності МОСАДу — спецслужби, що діяла не з помсти, а як виконавець вирокив міжнародного права. Вони не розстрілювали без суду, не мстились сліпо. Вони вичислювали, розслідували, чекали. І доводили до кінця — там, де інші вже втратили віру, де здавалося, що зло уникнуло покарання.

Бо інакше, якщо діяти дзеркально, відповідаючи звірством на звірство — насильство повертається. Закільцьовується. Перевдягається у нову форму. І те, що спершу здається «виправданим» актом помсти, знову перетворюється на травму. Особисту. Колективну. І ще одну главу в сценарії насильства, у якому, замість завершення, розпочинається пошук нової жертви.

---

• Історія, яку прибрали з підручників

Я довго думала, як подати цю частину. І згадала свою бабусю Сару — єврейку. Якби вона могла знати, що в 2022 році її онука — українська психотерапевтка — говоритиме публічно про звірства Червоної армії у Берліні 1945-го, пояснюючи, чому не можна бути толерантними до жодної форми насильства — навіть якщо воно здається «відплатою»… Думаю, вона б здивувалась. А, можливо, й зраділа. Бо це і є — акт пам’яті без самообману.

Ці історії довго замовчували. Радянська влада подавала їх як «три дні розгуляєва», дозволені переможцям. Але зверства не були спрямовані лише на фашистську верхівку чи військові об’єкти. Їх отримали й ті, хто не тримав зброї в руках: жінки, діти, літні люди. І саме це не мало і не має жодного виправдання.

Тема, про яку я зараз говорю, — складна й болісна. Особливо для тих із нас, хто виріс на героїчних міфах про війну. Нас учили: переможці — завжди праві. Нас учили вірити, що війна може бути красивою, що марш перемоги — це щось урочисте, а трофеї — щось почесне.

Але є різниця між трофеєм і грабунком. Є різниця між захопленням військового об’єкта і насильством над мирними мешканцями. І коли з Берліна ешелонами вивозили не лише зброю, а й жіночу білизну, столові прилади, посуд, прикраси — це не було перемогою. Це було мародерство.

І саме тому важливо про це говорити сьогодні. Щоби розірвати сценарій, у якому будь-яка “священна війна” дозволяє робити нелюдські речі. Навіть якщо нам болить. Навіть якщо нам страшно.

• цивільні люди — не трофеї

Усі конвенції, які регулюють закони війни, ясно визначають: насильство над цивільними людьми, мародерство, зґвалтування, жорстоке поводження — це не просто злочини. Це злочини проти людяності. І неважливо, хто їх скоїв — агресор чи той, хто переміг. У переможця не з’являється право знущатися. Такого права не існує.

Світ тоді промовчав. Була втома. Був жах перед тим, що зробили нацисти. І, можливо, це здалося виправданим. Але саме така мовчанка стає зручним ґрунтом для наступного кола насилля.

---

Гримаса війни — не лицарський портрет. У мистецтві є правдиві образи війни. Є твори, які не романтизують її, а показують, якою вона є — оголеною, жахливою, кривавою. Я згадую триптих XVI століття, який бачила в Луврі — на протилежному боці від відомої «Мони Лізи». Він гігантський. Він страшний. І в ньому — справжнє обличчя війни. Це полотно неможливо забути, як неможливо забути поле бою на ньому: поранені, спотворені, мертві. Без прикрас. Без героїчного пафосу. Без спроб «зробити обличчя війни привабливим». 

Так, населення ворога не завжди мирне. Так, на війні є ті, хто несе зброю, й ті, хто мовчить або підтримує. Але є червона лінія — межа, яка відрізняє людину від звіра. Якщо ми відповідаємо звірством на звірство — ми підтримуємо цю естафету. А вона, як показує історія, завжди повертається. Так, не просто бути людиною попри війну — але варто спробувати. 

Ми маємо вирішити: чи хочемо ми, щоб ці звірства припинилися назавжди — чи готові взяти участь у їхній новій хвилі.

Не переймати естафету звірств — не означає забути. Це означає: не стати тим, кого потім самі не зможемо пробачити.

---

• Валаам і політика витисненої правди

Є такий острів — Валаам. Після війни, а зокрема на 10-ту річницю «перемоги», туди було відправлено значну кількість ветеранів Другої світової. Здавалося б, задля вшанування. Але насправді — щоб заховати. Ці люди, які пройшли пекло фронтів, мали фізичні, психічні й емоційні рани, які не вписувалися в святкову вітрину «героїчної армії». У Радянському Союзі не було місця для живих нагадувань про справжню ціну війни.

Валаам став символом витіснення. Символом того, як біль, каліцтво, ПТСР і непривабливі наслідки фронту замінювалися красивими картинками на парадах. Так, ветерани офіційно мали статус, але водночас — були ізольовані від публічного простору, якщо не відповідали канону. Якщо виглядали «занадто пораненими», «занадто чесними» чи «занадто травмованими».

Це — частина ширшої радянської політики. Політики замовчування і прикрашання. Замість говорити про звірства, про травму, про моральну катастрофу — система обрала створення міфу. Міфу про переможців, про «праведний гнів», про марш перемоги, про святу війну. Міфологія витіснила правду. А разом із нею — і будь-яку можливість критично осмислити насилля, назвати речі своїми іменами.

Звірства не зникли. Просто їх прибрали з видимості. А іноді навіть подавали як «припустиму відповідь» — ті самі три дні «розгуляєва» в Берліні 1945-го. Насильство було не виключенням, а частиною сценарію. Відточеною. Заперечною. Ритуалізованою. І саме тому в культурному коді закріпився небезпечний консенсус: переможцям можна все.

Толерантність до насильства в цій системі не була ані моральною похибкою, ані емоційною помилкою. Вона була політичним інструментом. Стратегією влади. І вона тягнеться за руками тієї самої армії, куди б вона не заходила — з Афганістану до Чечні, з Карабаху до Грузії, з Сирії до України. Зв’язок прямий: не випадковий набір конфліктів, а тяглість сценарію. З насильством не лише як методом, а як мовою. Як формою самовираження держави.

---

Моя мета сьогодні — залишити вам простір для роздумів: ми справді хочемо, щоб звірства закінчилися? Чи ми просто хочемо передати цю естафету далі?

Не переймати естафету — це не про амнезію. Це не значить забути. І точно не значить виправдати. Але це — вибір не множити зло.

Я чудово розумію, що зараз усі ми заряджені емоційно. І коли я говорю про цю межу — це не тому, що не відчуваю гніву, зневаги, болю. Не тому, що підтримую якийсь ідеалізований пацифізм чи, тим паче, тоталітарну машину. Тут питання лише одне: як не перейти межу (яка в часи зіткнення з ненормальними обставинами доволі тонка).

Ми захищаємо свою територію. Ми обороняємось. Ми в змозі вигнати ворога за той самий «поребрик». І після цього — зупинитись. Передати справу правосуддю, трибуналам, історії. А можемо піти далі. І почати відтворювати ті самі звірства — тільки вже в ролі тих, хто «переміг».

Я зараз не диктую жодних рішень. Бо вказувати вам, що робити — це теж було б формою насилля. Я просто запрошую подумати.

Багато хто з нас зараз стикається з важкими почуттями. Особливо ті, хто вижив, коли інші — ні. Це може бути провина, гнів, безсилля, глибока печаль. Але це — жива емоційна реакція. Це значить, що ви людина. Ви чуєте. Ви не байдужі.

Я планую окремий ефір про травму свідка. І вже зараз готую прості вправи, які допоможуть трохи полегшити це навантаження. Якщо тема вам відгукується — напишіть мені. Я додам ці матеріали в Telegram.

---

Не всі злочинці одразу отримали покарання

Я бачу питання у коментарях: чи ефективний міжнародний трибунал? Чи не заслуговують винні на суворішу кару?

Розділимо. Якщо ми говоримо про все населення країни-агресора — це одне. Якщо про конкретних злочинців — зовсім інше. Я не кажу про колективну вину. Але я вірю, що в Україні має бути свій аналог МОСАДу.

Суд, справедливість і вибір: яка кара може бути гідною?

Після Другої світової війни частину нацистських злочинців було офіційно визнано воєнними злочинцями. Їх судив міжнародний трибунал. Дехто отримав смертний вирок і був страчений. Хтось — утік, відсидів кілька років або зник у повоєнному світі.

Але МОСАД не забув. Там, де не спрацював трибунал — діяла історична пам’ять, рішучість і структура, здатна реалізувати справедливість. Вирок був один — смертна кара. Без забуття. Без апеляцій. Без компромісів.

Когось знаходили й привозили до суду. Інших ліквідовували в межах спецоперацій. Я не в МОСАДі — деталей не знаю. Але меседж був дуже чіткий: жоден не сховається.

• тепер від нацистської верхівки та вермахту повертаємось до сьогодення

Ідентифікація злочинця — це важливо. Йдеться про солдатів армії Російської Федерації, які скоюють звірства тут і зараз. Але якщо ми обираємо європейський шлях — маємо йти ним послідовно. Слідство. Докази. Трибунал. Вирок. І тільки після цього — дія. Справедлива. Пряма. Законна. Бо ми можемо вчинити самосуд. Можемо відповісти звірством. Але це — не шлях Європи. Не шлях людської гідності. Вибір — завжди наш.

Саме тому я вирішила зробити цей ефір — щоб подумати вголос разом із вами: як покарати — не перетворившись на чудовисько?

Є багато шляхів. Складних. Витриманих. Юридичний (так небездоганних). Але саме вони дають нам шанс залишитися людьми.

---

Бачу ваші запитання щодо міжнародного правосуддя. Наприклад — чому справа про збитий Боїнг розглядається так довго? Чому досі немає фінального вироку за злочини в Боснії, Герцеговині, на Донбасі? 

• чому справи тягнуться роками та як гальмується правосуддя 

Причина — не в поганих прокурорах. І не в неефективності європейських судів. Річ у тім, що Росія має право вето у Раді Безпеки ООН — і системно блокує просування справ, де йдеться про її відповідальність. Це стосується й Донбасу, і Сирії, і MH17.

Так працює геополітична машина: вбиваємо, а потім — вєтуємо розслідування.

Де-факто Росія вважається «правонаступницею» СРСР, хоча жодного окремого документа, який би офіційно це закріпив у межах ООН, не існує. Формально — де-юре — такого статусу не оформлено. Але Росія досі займає те саме місце у Раді Безпеки.

• право на вето –  щит для міжнародних злочинців

Це не просто бюрократичний курйоз. Це частина реальної гібридної війни, в якій один учасник має можливість блокувати будь-яке правосуддя. Право вето — це зброя в дипломатичних руках. І Росія нею користується системно.

Тому важливо ставити собі не лише емоційне, а й стратегічне питання: що ми можемо зробити? Чи можна створювати ініціативи, петиції, тиснути на асамблею? Чи є варіанти обійти вето? Це вже простір для аналітики, стратегій, дій.

• Чому про це говоримо саме зараз?

Бо емоції — це важливо, але недостатньо. Ми маємо справу з противником, який користується інституційною інерцією, щоб блокувати будь-яке відновлення справедливості. І так, сьогодні ми з вами все ще перебуваємо в гострій фазі війни. Потік новин, потік насильства і щоденних жахів не зменшується.

Це важко. Це боляче. Це викликає ненависть. І це — нормально. Бо ми живі. Але на цьому тлі важливо обирати: у що ми трансформуємо ці почуття? Куди ведуть наші емоції?

Сильні емоції — гнів, лють, безсилля, печаль — піднімають у нас усе приховане. Це нормальна реакція на ненормальні обставини. Але після емоцій має йти дія. І ось тут кожному з нас варто поставити собі запитання: яка саме дія буде гідною?

Яку поведінку вона сформує? Які наслідки матиме — особисто для мене, для мого суспільства, для країни? Адже ми маємо справу з системним злом. А отже — маємо бути ще системнішими у відповідь.

---

І ще раз: зберігати власну гідність не дорівнює шукати виправдання звірствам

Іноді звучать питання: як пояснити таку жорстокість? Чи є для неї хоча б якісь раціональні пояснення?

Так, військові експерти говорять: це — специфіка роботи розвідрот. Це ті підрозділи, які працюють у наступі, часто — першими заходять на територію. Їхня задача — зачистка. Їхня методика — страх і контроль. Але навіть це — не пояснення, а лише опис механізму.

Деякі експерти припускають, що до таких підрозділів могли спеціально набирати людей із девіантною поведінкою — потенційних садистів, психопатів. І відправляли їх робити «роботу». Саме тому питання «чи був наказ» — вторинне. Бо коли звірства тривають системно, на великих ділянках фронту, відповідальність завжди лежить не тільки на виконавцях, а й на командуванні. В армії нічого не робиться без відома зверху. Звірства не залишаються непоміченими.

А от виправдання — вони нічого не варті. Бо виправдовувати жорстокість — означає приймати її як норму. А вона не є нормою. Навіть на війні.

• психічно здорові люди не вбивають за для задоволення 

Є речі, які важко вмістити в голову. Але можливо, це буде навіть полегшенням для вас: більшість людей не здатна вбивати. В буквальному сенсі — більшість. За статистикою, лише близько 10% населення планети психологічно здатні на вбивство без крайньої необхідності або без втрати контролю.

Але якщо ми візьмемо 10% від 8 мільярдів — це все одно страшна цифра. Саме тому часом і здається, що навколо більше зла, ніж добра. Але це не так. Просто зло голосніше.

Коли ми намагаємося знайти «логіку» у воєнних злочинах, ми ризикуємо знецінити біль. Є межа між дослідженням причин і виправданням. І ми не маємо права її порушувати.

Якщо хочете краще зрозуміти психологію злочинця, подивіться серіал «Мисливець за разумом» або прочитайте «Вбивця сидить навпроти». Але не для того, щоб виправдати. А щоб більше ніколи не плутати людське обличчя з обличчям звіра.

Наша задача — вижити. Пройти це. А потім — осмислити. Присвоїти досвід. Щоб у майбутньому наші діти й онуки більше ніколи не стикалися з таким. І щоб ми з вами більше не змушені були шукати слів, які пояснюють те, чого не мало би статися.

***

Ми ще в процесі: переживання, адаптація, асиміляція 

Ми в самісінькому процесі. І саме тому щодня набуваємо нових знань, навичок, способів справлятися. Війна — це подія, яка не просто “відбулася”, а триває. І ми в ній. Це важливо усвідомити: поспішати з «осмисленням» не потрібно. Але проговорювати, виговорювати, працювати з тілом і емоціями — навпаки, критично важливо.

У Телеграмі я залишила базові техніки — можете скористатися. Особливо для тих, хто не готовий звертатися по допомогу, соромиться чи просто хоче щось спробувати самостійно. Вони там, доступні. Просто візьміть.

***

Нормальних ситуацій зараз немає — але є нормальні реакції

Стан, коли «не чую», коли «відсторонююсь» — це форма захисту. Це не слабкість. Це варіант психічного збереження.

Контрзалежна поведінка, дисоціація, ефект «спостерігача» — це не одне й те саме, але всі ці стратегії можуть тимчасово допомагати уникати повного занурення в травматичний досвід.

• Контрзалежність проявляється як надмірна дистанція й уникнення емоційної близькості: я сам/сама, мені не треба, я не відчуваю.
• Дисоціація — це вже захисний механізм психіки, коли людина ніби від’єднується від своїх емоцій або тіла, зменшує відчуття, аби витримати неможливе.
• А «ефект спостерігача» — це більш свідомий стан, коли людина зберігає внутрішню позицію спостерігача, не дозволяючи собі “вмерти в ситуації”, не ототожнюється з нею цілком, а ніби бачить усе зі сторони. У кожному з цих випадків ідеться про спробу зберегти себе — різними шляхами.

На фоні стресу можливі проблеми з пам’яттю.

І це не “щось не так із головою”, а нормальна реакція мозку на ненормальні умови. У стані тривоги й загрози активізуються механізми виживання: мозок перемикається з когнітивної обробки інформації на реактивний режим — «бий або тікай». Відповідно, короткочасна пам’ять, здатність концентруватися, фіксувати нове або згадувати звичне можуть тимчасово порушуватись. Мозок ніби каже: «Не до цього зараз».

Так проявляється функціональна дезорганізація: людина забуває звичні слова, плутає дні, не може згадати, де поклала ключі або що щойно хотіла сказати. Це може лякати — але насправді це оборотна реакція.

Тому, будь ласка, відстежуйте базові речі: 4–5 годин сну як мінімум, водний баланс, регулярне харчування, дихальні вправи, тілесна релаксація. Це не дрібниці. Це частина стратегії виживання. Поки ви п’єте воду, дихаєте і спите — ви сигналізуєте нервовій системі: “я живий, загроза минула, можна трошки відновитися”.

---

Зберігати людськість і гідність — попри все

Коли система цінностей розламується, а моральні координати здаються зруйнованими, виникає спокуса пояснювати звірства. Не варто. Є добро і є зло. Є мораль. Є гуманістичне суспільство, в якому ми живемо — і хочемо продовжувати жити.

Ми бачимо конфлікт цінностей. Пропаганда з боку РФ декларує одне, а дії їхньої армії — демонструють протилежне. Навіть щодо так званих «нещасних полонених бурятів» — я не вірю в це «нещастя». Людина йде на війну. Її готують до полону, включаючи інструкції: що говорити, як поводитись. Це частина військової машини. 

Так, їхні матері плачуть. І що? Вони знали на що йшли їх сини. 

Мене більше турбує — що з нашими. Що з українськими полоненими? Що з дівчатами, яких знеособлювали, примусово стригли? Чи дотримуються Женевської конвенції щодо них?

Мене хвилює, чи всі повернуться. Чи відбудеться обмін. І якщо я хочу спрямувати свою енергію — то саме в цей бік. У турботу про своїх. У підтримку тих, хто потребує. Не в пояснення чужих звірств. А в дії, які зберігають людське в наших людях.

Питання «А як там наші?» — болить особливо. Бо ми вже бачили: правила та права порушуються. Ми знаємо, як ставляться до полонених. Але ми хочемо інакшого — навіть коли страшно, навіть коли в кожній клітині кипить гнів.

Так, у багатьох із нас прокидається внутрішній звір. Темна сторона, тінь, демон — назвіть як хочете. Але тримати себе в руках у той момент, коли хочеться мститися, втримати цього внутрішнього звіра і вчинити з гідністю — ось справжня сила. Це і є суб’єктність. Це і є ми.

---

Ми живемо у світі, де ідентичність — це не просто прапор і гімн. Це тіло. Це пам’ять. Це біль, який не проходить. Національно-ідентична біль — це стан, коли ти наче кам’янієш, але не від безчуття, а від щільності емоцій, які не розряджаються сльозами. Це коли Ірпінь і Буча живуть усередині — не як міста, а як символи.

Ми відчуваємо це не тому, що слабкі. А тому, що ми живі. І тому, що це — наша земля, наші люди, наша мова, наше «ми».

• Ненавидіти можна. Але діяти — гідно

Ми маємо право на гнів. Маємо право ненавидіти. Ми маємо право зневажати ворога і захищати свою землю від навали. Наші військові гідно виконують свій обов’язок. Армія здорової держави — це не загарбники, а захисники й захисниці. Вони тримають рубежі, оберігають мирних і не перетинають кордонів чужих країн.

Маємо право вимагати трибуналів, вироків, справедливості. І водночас — ми здатні залишатися людьми. Бути не жертвами, а тими, хто себе захищає.

Пам’ятаєте ту метафору зі слоном з ефіру про таємницю трикутника Карпмана? Україна — це великий слон, який захищає маленького слоненя. Ми — в стані оборони, не жертви. І в цьому є наша гідність.

І так – я за український Моссад. Назвемо це якось інакше, але сама ідея — проста: ніхто не має уникнути відповідальності. Це справа честі. І якщо світові структури не завжди дають раду, ми маємо право створити свої.

---

І на завершення

Книжки я, як обіцяла, пропишу окремо. Ефір збережено. Вправи для підтримки — теж будуть. Зроблю окремий блок і в телеграм, і в сторіс — доступний для всіх.

Дякую, що були разом. Так, я стрибала з теми на тему. Але ми з вами тримались. І тримаємось далі — за себе, за своїх, за тих, хто бореться й виживає, за тих, хто вже не повернеться, і за тих, хто тільки вчиться жити далі.

Тримаємося. Віримо в ЗСУ. В себе. І в маленькі дива які обов’язково трапляються. 

Спокійної ночі. Обіймаю.

---

---

 

 

---

---

______________________________