10 рідкісних психічних розладів ©
Паризький синдром
Тривога при вигляді французів.
Розлад під назвою паризький синдром найчастіше зустрічається у японських туристів. За даними МЗС Японії, щороку щонайменше 12 із них звертаються по допомогу психотерапевта під час або після поїздки до Франції та інших країн Західної Європи. Мандрівники зазнають культурного шоку, скаржаться на агресивну поведінку місцевих жителів та обслуговуючого персоналу, страждають від того, що їхні очікування та вкладення сил і коштів не виправдали себе. Для декого це закінчується найсильнішим психозом, який потребує місяців терапії. «Для нас Париж – місто мрії, – розповідає одна з постраждалих. – Усі французи красиві та витончені. Але коли ми зустрічаємося з ними віч-на-віч, то розуміємо, що глибоко помилялися. Ми абсолютно різні, як у характерах, так і в поглядах на життя».
Паризький синдром був виявлений 1986 року японським психіатром Хіроакі Отою, який працював у Франції. Ота встановив, що для нього характерний маревний розлад, що різко виникає, галюцинації, ілюзії переслідування, дереалізація (розлад сприйняття оточуючих), деперсоналізація (розлад сприйняття власного тіла), тривога, а також нудота, тахікардія і підвищена пітливість.
У посольствах Японії цілодобово працює гаряча лінія допомоги людям, які страждають від паризького синдрому. Схожий розлад трапляється й у китайських мандрівників, які теж схильні романтизувати Західну Європу. «Не кладіть телефон на столик у кафе і не носіть яскравих прикрас!» – попереджає китайський путівник Парижем за 2013 рік.
Синдром Стендаля
Галюцинації в музеях.
Синдром Стендаля виникає під час знайомства з творами мистецтва в музеях і картинних галереях. Його симптоми частково нагадують паризький синдром: запаморочення, галюцинації, тахікардія, втрата орієнтації в просторі, непритомність, істерія, деструктивна поведінка. Цей розлад також може виникати під час спостережень за природними явищами, тваринами, прослуховування музики епохи романтизму та зустрічей із неймовірно красивими людьми.
Французький письменник розповідає про пережиту ним кризу у своїй книжці «Неаполь і Флоренція: подорож із Мілану до Реджіо». «Коли я виходив із церкви Святого Хреста, – пише Стендаль, – у мене забилося серце, мені здалося, що вичерпалося джерело життя, я йшов, боячись впасти на землю… Я бачив шедеври мистецтва, породжені енергією пристрасті, після чого все стало безглуздим, маленьким, обмеженим, так, коли вітер пристрастей перестає надувати вітрила, що штовхають уперед людську душу, тоді вона стає позбавленою пристрастей, а отже, вад і чеснот».
Уперше синдром Стендаля був описаний 1979 року італійським психіатром Граціеллою Магеріні. Вона досліджувала понад сто однакових випадків появи цього розладу в туристів, які відвідали Флоренцію. При цьому Магеріні зазначала, що мандрівники з Північної Америки та Азії не схильні до синдрому Стендаля через те, що місцеві твори мистецтва не пов’язані з їхньою культурою, а італійці мають імунітет, оскільки знайомляться з ними ще в дитинстві. Психіатр помітила, що найбільше до захворювання схильні самотні іноземці з класичною або релігійною освітою: чоловіки і жінки.
Синдром Стендаля і справді найчастіше виникає у відвідувачів музеїв у Флоренції, особливо – галереї Уффіці. Хворий раптом виявляється вражений до глибини душі красою витвору мистецтва і починає сприймати емоції, вкладені в нього художником, з надзвичайною гостротою. В окремих випадках це навіть виливається в спроби зірвати картину або пошкодити статую. Ось чому, незважаючи на те, що синдром Стендаля трапляється досить рідко, службовців флорентійських музеїв вчать правильно поводитися з його жертвами.
Госпіталізм
Хвороба лікарні.
Психопатологічний розлад, що виникає під час і після перебування в казенних і громадських установах, заведено називати госпіталізмом. Він з’являється у дітей і дорослих, яким доводиться довго жити в лікарнях, будинках маляти, яслах і будинках для людей похилого віку.
Поняття «госпіталізм» уперше використав 1945 року австро-американський психоаналітик Рене Спітс, який вивчав поведінку і стан дітей на лікуванні. Для дитячого госпіталізму характерне помітне фізичне та розумове відставання, емоційна недостатність, безглузді рухи (наприклад, розгойдування), слабкість плачу, апатичність, втрата ваги, відсутність зорового стеження за оточуючими та голосових відповідей на пестощі. Цей розлад гальмує інтелектуальний та емоційний розвиток дитини, спотворює її концепцію сприйняття власного «я» і погано позначається на стані здоров’я. У важких формах госпіталізм може призвести до дитячого маразму, хронічних інфекцій і навіть смерті.
У дорослому віці цей розлад зазвичай виникає у літніх пацієнтів, які лежать у лікарні більше 10-15 місяців. Для дорослого госпіталізму характерна соціальна дезадаптація, втрата інтересу до праці і втрата трудових навичок, погіршення контакту з оточуючими і прагнення визнати своє захворювання хронічним. Особливо сильно до госпіталізму схильні пацієнти психіатричних відділень лікарень. Дослідники зазначають, що нерідко перебування в стаціонарі шкодить таким пацієнтам більше, ніж саме психічне захворювання, через яке вони туди потрапили.
Синдром Діогена
Зневага до себе.
Пацієнти із синдромом Діогена – патологічні накопичувачі, які страждають від крайньої зневаги до себе, апатії, емоційної лабільності, підозрілості та відсутності сорому. Усе це часто обертається проти них. Синдром Діогена часто веде до соціальної ізоляції, яка наростає в міру того, як в оселі в людини накопичується мотлох, а зовнішність змінюється під дією хвороби. Такі люди накопичують величезну кількість непотрібних речей, байдужі до бруду і сміття, недоброзичливі до відвідувачів і, як правило, так чи інакше чинять опір спробам допомогти їм змінити спосіб життя. При цьому вони не завжди бувають жебраками: просто вважають за краще не витрачати кошти.
Вважається, що синдром Діогена виникає через порушення в роботі передньої частини поясної звивини та острівцевої частки, які зазвичай задіяні в процесі ухвалення рішень. Американські дослідники встановили, що в стані спокою в таких хворих спостерігалася аномальна активність у цих ділянках, у той час як у моменти, коли рішення і справді потрібно було прийняти, їхня робота затихала. Синдром Діогена може стати наслідком депресії та недоумства. У психіатричній практиці його також називають синдромом Плюшкіна, синдромом старечої убогості та соціальним розпадом. Сьогодні його поширеність у світі становить близько 3%. Найчастіше цей синдром проявляється у зрілих і літніх людей.
Цікаво, що давньогрецький філософ Діоген, очевидно, не страждав від розладу, який отримав його ім’я. Діоген дотримувався стратегії крайнього мінімалізму і, за легендою, жив у бочці, але залишався водночас соціально активним, мав гострий розум і не займався накопиченням майна.
Синдром Доріана Грея
Хворобливий культ юності.
Синдром Доріана Грея, названий на честь головного героя роману Оскара Вайльда «Портрет Доріана Грея», психічним розладом сьогодні визнається не скрізь. Вперше його було описано 2001 року, і багато фахівців вважають його радше культурним і соціальним феноменом. Проте цей стан може бути небезпечним, оскільки в деяких випадках призводить до депресії і спроб самогубства.
Пацієнти із синдромом Доріана Грея відчувають панічний страх перед старінням і зловживають косметологічними процедурами та пластичною хірургією, не піклуючись про ризики. Іноді вони також компенсують власне в’янення пристрастю до молодіжної символіки та одягу. У людей із синдромом Доріана Грея трапляється нарцисизм, незрілість і дисморфічний розлад, коли незначні дефекти зовнішності спричиняють постійне сильне занепокоєння, страх, тугу, зниження самооцінки. Синдром Доріана Грея може виникати у знаменитих акторів і музикантів через те, яку важливу роль відіграє в їхній професії фізичний вигляд.
Маніхейське марення
Війна добра зі злом.
Маніхейське марення – це важкий хворобливий стан, за якого пацієнтові здається, що навколо нього триває боротьба світлих і темних сил, і ставка в цій боротьбі – його душа і тіло. Деякі фахівці вважають маніхейське марення гострим різновидом антагоністичного марення або відносять його до категорії марення величі. Інші розглядають цей розлад як одну зі стадій онейроїду – сновидного, фантастично-маревного затьмарення стану.
Людина, яка страждає на маніхейське марення, відчуває себе на межі між добром і злом. Її мучать взаємовиключні слухові галюцинації і страх перед неминучою катастрофою. Ось як описує свій стан одна з пацієнтів: «Двічі на день я ходжу до церкви і постійно ношу з собою Біблію, бо мені важко в усьому самій розібратися. Спочатку я не знала, що правильно, а де гріх. Потім зрозуміла, що в усьому є Бог і в усьому є диявол. Бог мене заспокоює, а диявол спокушає. П’ю, наприклад, воду, зробила зайвий ковток – гріх, Бог допомагає спокутувати – читаю молитви, але потім з’явилися два голоси, один Бога, другий диявола, і вони стали сперечатися один з одним і боротися за мою душу, і я заплуталася». Водночас людина, яка страждає маренням маніхейства, зовні здається здоровою, і це робить її розлад небезпечним для оточуючих. Фахівці вважають, що терористами і шахідами можуть ставати люди, схильні до маніхейського марення. Також висловлюються припущення, що на цей розлад страждали Адольф Гітлер і Джордж Буш-молодший.
Стокгольмський синдром
Любов до агресора.
Стокгольмський синдром не входить до жодного міжнародного списку психічних захворювань, проте є чи не найвідомішим «рідкісним розладом». Цей стан виникає, коли жертва починає співчувати своєму викрадачеві, відчувати до нього односторонню або взаємну симпатію і навіть ототожнювати себе з ним. Деякі фахівці вважають стокгольмський синдром природною реакцією на події, які травмують психіку. У світовій психотерапевтичній практиці виділяють і побутовий стокгольмський синдром, який виникає на тлі домашнього насильства.
Прагнення ідентифікувати себе з агресором уперше було описано Анною Фрейд, донькою Зигмунда Фрейда, 1936 року. А після захоплення заручників у банку Kreditbanken у Стокгольмі 1976 року цей синдром отримав свою сучасну назву. Тоді колишній ув’язнений Ян Ерік Улссон самотужки захопив банк, взяв у заручники чотирьох його працівників і утримував їх шість днів. За цей час до нього встиг приєднатися його співкамерник Кларк Улофссон, якого доставили в банк на вимогу злочинця. Заручників звільнили під час спецоперації із застосуванням газу, але після цього вони заявили, що боялися не загарбника, а поліції. Улофссон на суді зміг довести, що не допомагав терористові, а, навпаки, намагався врятувати людей. З нього зняли звинувачення і відпустили на свободу, після чого Улофссон зустрівся і подружився з однією із заручниць. Уллсона засудили до 10 років тюремного ув’язнення. У в’язниці він отримав кілька захоплених листів від своїх жертв.
Фахівці кажуть, що стокгольмський синдром виникає доволі рідко: за даними ФБР, отриманими після аналізу 1200 успішних спроб захоплення заручників, він сформувався у жертв лише у 8% випадків. Проте під час операцій зі звільнення захоплених людей перемовники заохочують розвиток взаємної симпатії між терористами та їхніми жертвами. Це знижує ризик загибелі заручників і підвищує їхні шанси на звільнення.
Синдром саванта
Острови геніальності.
Синдром саванта з’являється у людей, хворих на аутизм та інші психічні захворювання, а також може стати наслідком черепно-мозкових травм. У цьому разі на тлі загальної обмеженості особистості виникає «острів геніальності»: феноменальна пам’ять і неймовірні здібностями в галузі музики, арифметики, образотворчого мистецтва, картографії, архітектури тривимірних моделей або в іншій сфері. Савант здатний проспівати всі почуті арії, вийшовши з опери, назвати день тижня, який випаде на 1 січня 3001 року, і здійснити в розумі обчислення, які зазвичай виконує комп’ютер. При цьому інші здібності та навички в нього можуть бути розвинені дуже погано, аж до розумової відсталості.
Американський актор Дастін Гоффман отримав премію «Оскар» за роль саванта Реймонда Беббіта у фільмі «Людина дощу». Щоб виконати її, Гоффман тривалий час спілкувався з Кімом Піком – савантом із феноменальною пам’яттю і здібностями до читання, які відзначалися у нього на тлі безлічі патологій. Пік детально пам’ятав карти всіх міст США і міг дати пораду, як проїхати кожним із них, а на прочитання однієї сторінки тексту у нього йшло всього 8-10 секунд.
Психоз віддачі
Чужі думки.
Психоз віддачі, або психоз надчутливості, виникає при шизофренії на тлі відміни нейролептиків і метоклопраміду, який використовується для лікування мігрені. При такому розладі у пацієнтів розвивається гіперчутливість дофамінових рецепторів. Нейромедіатор дофамін відіграє велику роль у системі винагороди мозку і викликає почуття задоволення і задоволення.
За психозу віддачі у людини з’являється відчуття, що вона відчуває власні та чужі думки, які «входять у неї». Такий пацієнт страждає від галюцинацій і марення, мимовільних рухів і тремору. Уперше цей розлад було описано 1981 року. Сьогодні для його профілактики фахівці радять не призначати нейролептики в разі тривоги та афективних розладів, обмежуючи сферу їхнього застосування тільки лікуванням шизофренії.
Емоційне вигорання
Втома вразливих.
Синдром емоційного вигорання найчастіше розвивається у тих, хто працює у в’язницях, лікарнях та інших казенних закладах. Це наростаюче емоційне виснаження, яке призводить до глибокої байдужості, дегуманізації, відчуття власної професійної неспроможності, деперсоналізації, зниження якості життя та психосоматичних захворювань.
У списку Міжнародної класифікації хвороб МКХ-10 синдром емоційного вигорання названий перевтомою. У Росії його також називають професійним вигоранням. Сьогодні є кілька російських і зарубіжних опитувальників, які дають змогу виявити цей розлад у службовців. Вважається, що до емоційного вигорання більше схильні люди, схильні до співчуття та ідеалістичного ставлення до роботи, але водночас нестійкі та занурені в мрії.
