Урок про те, чому нам у житті не щастить ©
Ірина Рижкова:
«Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…» – так почав цю історію літній професор, коли вкрай уже втомився від наших постійних голосінь. А «голосили» ми, група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали наприкінці 90-х до каліфорнійського університету за новими технологіями в маркетингу та PR, винятково на тему: «звісно, вам же добре тут говорити… якби в нас такі податки/закони/вчителі/батьки/гроші/можливості… і т.п. були, – ми б….». І далі йшла красива історія про те, що «ми б» …
Він один раз нам, так ненароком, натякнув про те, що «відсутність результату – і є ваш результат».
Другий раз якось ненав’язливо пояснив про те, що «якщо ти чогось не маєш, або не робиш, то в тебе точно є захоплива або несамовита історія про те, чому так вийшло».
Третій раз, уже більш емоційно, пройшовся по тому, що «якби та якби…». Що мовляв, хлопці, чого ви загрузли в минулому і мусолите його, підшукуючи собі виправдання за нероблення.
Але до більшої частини групи все ніяк не доходило.
І тут він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…»
– Хочете розповім свою сумну історію?
– Звичайно ж, так! – закивали ми. І приготувалися його жаліти…
Я тут наводжу його розповідь у своєму викладі – як почула, як запам’ятала. Не просто запам’ятала, а засвоїла, на все життя
– Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття…
Мій батько, який перебивається випадковими грошима від навантажень-розвантажень, зник із мого життя, щойно дізнався, що його неповнолітня подружка – дівчина-мулатка, яка віддає перевагу нічному способу життя, – «завагітніла». Його як вітром здуло! Тому я – безбатьківщина.
Моє невезіння тільки починалося… Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки-но почувши мій перший крик, одразу ж, на пологовому столі, відмовилася від мене. Так я, слабка беззахисна крихітка, яка щойно прийшла в цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один… Кричущий від безвиході на весь цей Всесвіт на руках у акушерки.
Далі – більше… Мені фатально не щастило… Мене не всиновили в дитинстві – я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж у ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку крихітки, я прямо потрапив до дитячого будинку.
Ну, тут уже… не щастить – так не щастить! Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей, яких нас там тільки не було… Я випробував сповна на собі все: і як б’ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щипаються чорні…
Не щастило мені і з навчанням… Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Та, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони в нас у дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою в мене теж, як ви розумієте, не склалося. Ну, просто – тотальне невезіння!…
…Він помовчав. Посидів у тиші, дивлячись кудись у підлогу… Потім підняв очі на нас. Ми, звісно, співчутливо чекали на продовження цієї історії, не розуміючи – до чого він узагалі все це почав, – адже так славно сперечалися щодо маркетингових задачок лише півгодини тому.
– Я втомився розповідати вам це, – несподівано сказав він, – Це не моя історія… Хочете, я розповім вам СВОЮ?
Німа пауза… Нам залишалося тільки покивати головами, бо ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він узагалі все це нам розповідає, та ще й мова англійська для багатьох не просто у своїх тонкощах давалася.
– А моя історія – ось… – продовжив він.
– Я по життю взагалі – дуже везуча людина!
Мені пощастило прямо від самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник із життя моєї, не менш недолугої, матусі, а заразом і з мого життя – раз і назавжди! Можливо, він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те його рішення… Хто знає, яким би я виріс і що б узагалі зі мною стало, якби моє дитинство і дитинство минуло поруч із ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч із ним і тому тихо ретирувався. І я вдячний йому за це.
А мені, тим часом, продовжувало щастити.
Юна мулатка відмовилася від мене просто на пологовому столі. І це вже була удача! Бо якби вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б живим… А так у мене, хоч і слабкого, недоношеного, з’явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона… Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за цю її відмову. І навіть у думках не хочу уявляти, як і де б я жив, як і де минуло б моє дитинство, якби вона тоді не відмовилася від мене. Ця її відмова теж додала мені сили. Адже оголошуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що сподіватися мені в цьому житті нема на кого, я один… А це, напевно, все ж таки якусь концентрацію внутрішньої енергії спричиняє, погодьтеся… – усміхнувся він.
Далі – більше!
Мені пощастило, що мене не всиновили в дитинстві. Інакше я, хворобливий, ослаблений малюк, одержав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови й турботу людей, які всиновили мене, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим у собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їхні «щипки», та й плюватися я можу ого-го як! Чи це не везіння!
Ну, а зі школою – це взагалі – окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вела одна людина. У старших класах ми якось здружилися з учителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», – так захоплено він був захоплений своїм предметом. І (ось везіння!) він же викладав у нас ще й математику, що давало змогу нам зустрічатися на уроках щодня! Ми багато спілкувалися. Звичайно, у мене були тільки відмінні оцінки з його предметів. І коли постало питання вибору коледжу – я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.
Потім був університет.
Потім – наукова робота.
Сім’я. Діти. Онуки. Правнуки…
Я радий тому, що народився під щасливою зіркою!
І вдячний Долі за везіння.
Він продовжував з усмішкою сидіти на краєчку парти. А ми «перетравлювали» все щойно почуте…
– Ось вам дві історії, два погляди, на одне й те саме життя, – сказав він, підводячись із парти й піднімаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, – Вам яка більше до душі?
Марія Фабричева:
«Ця історія надихнула мене) і допомогла побачити як мені пощастило. На основі цієї історії народилася терапевтична техніка, а за нею проєкт ФілософіяУлюбленіГраблі та, звісно, дослідження культурного сценарію
Про те, наскільки мені дуже пощастило читайте в статті: https://www.fabricheva.com.ua/news/mariya-fabricheva-ya-rodilas-zhivoj-chtoby-byt-schastlivoj-womo
