Пам’ять і час: як ми виживаємо, не втрачаючи себе

---

Вітаю друзі, перевірка звуку – вже традиції. Всім привіт!

Нещодавно я отримала дуже влучне запитання від постійної слухачки мого каналу — Ольги. Воно звучало приблизно так: “Чи впливає на нас зараз досвід Другої світової війни? Чи ми лише активуємо старі травми, чи це щось інше?”

Це питання запустило в мені цілу хвилю розмірковувань. Не просто професійних — особистих. Бо іноді достатньо одного точного слова, щоб розмотати цілий клубок у пам’яті й тілі. Дякую, Олю, що його поставила.

У цій розмові я говоритиму не лише як психотерапевтка, а і як людина, донька свого батька, онука свого роду, учасниця історичного часу, що розгортається просто зараз. Говоритиму про те, як працює покоління і пам’ять, що таке травма в культурі, і чому важливо розрізняти — де мій біль, а де — успадкований. 

---

Наше покоління — не прямі свідки. Та чи справді нас не торкається досвід Другої світової?

Моє покоління — діти 70–80-х. Поруч із нами — ті, хто народився у 50–60-х. Наші батьки — це покоління, що народилось одразу після війни. Мій батько, наприклад, з 1945 року. Тобто сьогодні в Україні живуть переважно люди, які не бачили Другої світової на власні очі — не як учасники, не як свідки.

І якщо подивитися на це буквально: ті, хто пройшов крізь війну як дорослі, хто воював, виживав, втрачав — їх уже майже немає серед живих. А тих, хто народився під час війни або одразу після неї, сьогодні — 80+. І вони вже давно не формують активний соціальний дискурс.

Тож ми — покоління, яке отримало знання про Другу світову війну не через власний досвід.  Ми не прямі носії тієї травми. Більшість із нас знає про Другу світову не з особистого досвіду, а з книжок, фільмів, архівних матеріалів (які, до речі, досі не всі відкриті), зі шкільних уроків, родинних історій або мовчання в родині.

Ми проживаємо цей біль опосередковано — через уривки спогадів, сімейні міфи, культурні сценарії. Але це не те саме, що досвід на рівні тіла, свідомості й виживання. Це — пам’ять, яку ми успадкували, не переживши.

І саме тут постає складне питання: як чужий біль стає нашим — і чи несе він у собі справжню травму, чи лише її тінь?

Повторення історії і тривога впізнавання: як символи активують культуральні сценарії

Паралельно з Другою світовою війною, у Радянському Союзі проживався інший — не менш масштабний — травматичний досвід: червоний терор, а після – сталінський. Репресії, доноси, розстріли, примусове переселення, конфіскація майна, знищення цілих етносів за національною ознакою — усе це відбувалося одночасно. Тобто, з одного боку — героїзація фронту, з іншого — терор у тилу. Війна й тоталітаризм ішли рука об руку.

Це теж важливо пам’ятати: в наших родових історіях нерідко переплітаються кілька пластів травми — не лише військової, а й політичної, міжособистісної, колективної.

Сьогоднішній досвід війни — наш. Те, що ми проживаємо зараз, не можна зводити лише до “відлуння Другої світової”. Це не “переживання чужої травми”. Це наша особиста, колективна і культурна реальність.

Так, старі патерни можуть активуватись. Так, архетипи й родові сценарії можуть “вмикатися”. Але це не замінює, а додається до нашого власного досвіду.

Ще один момент, який боляче різонув у мені останнім часом. Те, що зараз відбувається на території РФ, деякі символи, жести, риторика — усе це настільки подібне до історичних маркерів нацизму, що неможливо не звернути увагу.

Я сьогодні викладала в сторіз знаки, які використовували фашисти у 30–40-х. І ті самі мотиви ми бачимо зараз — на російських військових машинах, в пропаганді, в обґрунтуванні агресії. Ці паралелі лякають. Але водночас — і змушують думати.

І саме думати ми будемо далі. 

Мене (як, можливо, і вас) не відпускає одне питання: як сталося, що люди, які виросли на риториці “перемоги над фашизмом”, так легко перестали впізнавати фашизм, коли той став власною реальністю? Як можна одночасно гордитися подвигом дідів і водночас трансформуватися у те, проти чого ті самі діди, власне, і воювали?

Я дивлюсь на ці потоки повторень — риторики, жестів, знаків, мілітарних істерик — і не можу не бачити жахаючу подібність із подіями ХХ століття. Лекало одне й те саме. Візерунок — той самий. Просто трохи змінені кольори. І — страшне — цього, здається, не помічають.

Атрофія мислення і культурна амнезія

Я не навчалась у РФ. Я отримувала освіту в Україні. Історію нашої країни і світову трошки теж вивчала. З дитинства мене вчили ставити запитання, шукати джерела, перевіряти факти. Я вдячна своєму батькові за те, що прищепив мені критичне мислення ще до того, як це стало мейнстрімом. Якщо не розумієш терміну — відкрий енциклопедію. Якщо не впевнена в джерелі — перевір. І не довіряй просто “на слово”, навіть (особливо!) якщо це слово — з телевізора.

Але, здається, в країні з абревіатурою РФ, все було зроблено для того, щоб у великої кількості людей просто атрофувалася здатність думати самостійно. Вміння аналізувати, робити висновки, осмислювати історію, шукати паралелі. Замість цього — емоція, спрощення, агресивна героїзація. Мрія про подвиг без досвіду болю. Сценарій повторення — без осмислення попереднього акту.

Хто реально прожив та осмислив досвід — не прагне його повторення

Є речі, які, як на мене, варто проговорювати голосно: той, хто справді пережив війну, — не радіє війні. Не фантазує про “велику перемогу”. Не захоплюється “героїчним стражданням”. Бо знає, що таке страх, смерть, втрата, безсилля.

Я повністю погоджуюсь із експертами, які кажуть: людина, що має досвід реального воєнного жаху, рідко хоче його повторити.

Навіть у радянській історії помітна тенденція: ті, хто пройшов війну, рідко хотіли її повторення. Так, вони були частиною репресивної системи і можливо це не завжди йшло з позиції гуманізму, більше — зі страху. Бо той, хто бачив війну зблизька, знає її ціну.  Знаковий приклад — Василь Архипов, радянський офіцер, який під час Карибської кризи відмовився виконати наказ на запуск ядерної торпеди. Він знав, що таке війна, і зупинив апокаліпсис буквально одним рішенням. Не диктатор. Не герой з підручника. Просто людина, яка не хотіла, щоб кінець світу настав через фанатизм.

На противагу — Сталін, який не воював, сидів у бункері й фантазував про “велич”. Відсутність досвіду породжує ілюзії. І саме тому мова війни, яка лунає сьогодні, — це не пам’ять. Це амнезія.

Бо мріяти про війну може лише той, хто її не пережив. Псевдотравма — це не досвід, а ідеологізована фантазія. Вона не зцілює. Вона запускає нові кола насильства.

І тут я знову хочу повернутися до ключової думки: ми з вами — не прямі носії травми Другої світової.

Це не наш особистий досвід. Це досвід покоління, яке вже майже пішло.

Але ми маємо повне право — і навіть відповідальність — присвоїти цю пам’ять поколінь. Не як драму за спадком, а як усвідомлений досвід, який варто осмислити, зберегти і передати. Не повторити.

Ще раз нагадаю:  у клінічному розумінні травма — це не просто подія. Це стан — одинокості, безпорадності, неможливості щось змінити, будучи в ситуації загрози. Травмує не подія сама по собі, а сила емоційного потрясіння, з яким людина не може впоратися. Тобто, щоб травма відбулася, людина має бути особисто присутня у досвіді, тілом і свідомістю. Травмують не ідеї, не образи в телевізорі, не гасла на білбордах. Травмують реальні події, коли твоя психіка не витримує тиску — бо це надто, бо це прямо з тобою, бо це зараз.

Водночас війна, що триває в Україні, безумовно, впливає на кожного з нас — але в різній мірі. Це залежить від того, де ми перебуваємо, як ми з нею стикаємось, наскільки наша психіка готова, який наш попередній досвід, чи вміємо ми справлятись із напругою, чи маємо навички самопідтримки. І навіть — чи маємо хоч якийсь вибір. Тобто досвід війни — не абстракція. Це досвід, що осідає в тілі, мисленні, реакціях. Навіть якщо ти не на передовій.

Окремо постає болісне питання: як війна вплине на дітей?

🔸 Якщо мова про тих, хто вже зараз живе в епіцентрі подій — на жаль, ми мусимо визнати, що наслідки будуть. Хоч і кажуть, що дитяча психіка пластична, реальність — не завжди м’яка. Але тут є надія: з підтримкою, з фаховою допомогою, з тілесною безпекою діти можуть вийти з травми — не знищеними, а обробленими.

🔸 Якщо ж говоримо про майбутніх дітей — тих, хто народиться після цієї війни, — тут ключова роль лежить на нас, дорослих. Бо саме ми — носії досвіду. І саме ми відповідальні за те, який саме досвід ми передамо.

Наші бабусі й дідусі, які жили у часи Другої світової, часто не мали ані ресурсу, ані знання, як упоратися з тим, що з ними відбулося. Після війни не настало зцілення — настав черговий виток терору. Люди вижили, але не відновилися. І, часто — передали далі не силу, а шрами.

Не обіймали дітей — не тому, що не любили, а тому, що самі були зранені. Встановлювали заборони — не з жорстокості, а з прагнення вберегти. Це і є той феномен, який у психології називають «гарячою картоплиною» — коли неусвідомлений, травматичний досвід з покоління в покоління просто перекидають далі, не обробляючи, замовчуючи, не приймаючі. 

Але ми живемо вже в іншій реальності. У ХХІ столітті значна частина людей — хоч і не всі — звертається до психотерапії, читає, досліджує, рефлексує. Хтось пішов у групову терапію. Хтось — у тілоорієнтовану. Хтось — у книжки, подкасти, психоедукацію. Хтось — навіть у езотерику. Але зміни є. Люди почали звертати увагу на себе.

І я як психотерапевтка — і просто людина, що вірить у силу аналізу, особистої відповідальності й роботи з досвідом — вважаю, що у нас із вами є шанс.

Шанс не передати травму далі. 

Шанс — зупинити це коло. Передати не травму, а сенс

Але я не вірю в замовчування. І не підтримую ідею “захистити дитину від усього”. Це так само може стати формою травми.

Нам важливо передати не шок — а знання. Не страх — а розуміння. Історію — так, але не у вигляді “лякалки”, а через аналіз, критику, осмислення.

Наші діти мають знати, що відбувалось. Мають вміти називати речі своїми іменами. Мають бачити, що є агресія, а що — захист. І чому бути вільним — це не право обраних, а людська гідність.

Тому я глибоко переконана: травма — не те, що має передаватись. Передаватись має досвід. Сенс. Спроможність. І саме цим ми маємо займатися — не лише в психотерапії, а й на рівні культури, освіти, громадянської відповідальності.

---

Війна як дезорганізація часу та способи його структурування 

Коли все зовнішнє — крихке, хаотичне, небезпечне або перевантажене, людська психіка активно починає шукати способи структурувати реальність. Навіть коли календар зривається, навіть коли дні й ночі втрачають чіткість, навіть коли тиждень перетворюється на суцільний “після обстрілу” чи “до повітряної тривоги”.

І саме тут вступає в силу поняття структурування часу — концепт, добре відомий у трансакційному аналізі та багатьох інших напрямках психології.

Навіть якщо здається, що нічого не відбувається, психіка обирає: бути з кимось, бути на самоті, відволіктись, шукати сенс, створити рутину або замкнутись у собі. І це нормально.

Перший з варіантів структурування часу — “втеча в себе”.

Людина нібито й не спить, і не зникає — але повністю “пірнула” у внутрішній світ. Вона сидить мовчки, дивиться в одну точку, лежить із заплющеними очима, не шукає контакту — і не хоче його.

Для неї це спосіб залишитися у зв’язку з собою. Відновитись. Витримати напругу.

Іноді з боку це виглядає як байдужість чи відчуження. Але насправді це може бути єдиний безпечний спосіб залишитися цілісною/цілісним.

Якщо ви бачите людину в такому стані — не поспішайте її “розтормошити”, торкатись чи смикати. Особливо зараз, коли багато людей живе у спільних просторах, хостелах, прихистках, де фізична дистанція — мінімальна, а емоційне напруження — високе. 

Запрошення до контакту має бути обережним і з повагою. Замість того, щоб одразу торкатись чи щось вимагати, спитайте:

• “Ти в порядку?”
• “Тобі щось потрібно?”
• “Можна до тебе звернутись?”

Якщо людина відповідає: “Я просто хочу побути сама/сам”, — цього достатньо. Це не відмова від вас. Це — вибір залишитись у собі.

Якщо у вас сильно активований “турботливий Родитель” — той, що рятує, підтримує, турбується — дайте собі простий дозвіл: ви можете бути поруч, але не зобов’язані втручатися.

Як домовитись з іншими про власну потребу у самотності

Втеча в себе може бути не лише відповіддю на травму, а і нормальним способом внутрішнього перезавантаження. І якщо вам теж потрібен час на самоті — це окей.

Просто попередьте: жестом, кивком, короткою фразою. Наприклад:

“Я на кілька хвилин випаду — мені потрібно побути з собою.”

Або навіть: піднята рука з легким усміхом — як знак, що “я в безпеці, але не хочу контакту зараз”.

Це допоможе іншим не турбуватись, а вам — зберегти межі.

---

Наступний варіант структурування часу (за Еріком Берном) — часопроведення.

У мирні часи ми всі це любили: посидіти в кав’ярні, піти в кіно, погомоніти ні про що. Просто бути разом. Просто бути.

Зараз, у воєнному часі, це змінило форму, але не втратило своєї цінності.

Навіть коротка переписка, дзвінок, перегляд ефіру чи спільне мовчання на кухні — це все теж часопроведення. Маленькі хвилини зв’язку, які можуть нічого не “вирішувати”, але підтримують нас у тілі, у стосунках, у зв’язку з реальністю.

Я називаю це “живий контакт у цифровому світі”. Це може бути:

• повідомлення без новин, просто “як ти?”
• коротке відео або фото, яким хочеться поділитися
• спільний перегляд фільму або прослуховування музики
• і, звісно, жива розмова — хоча б телефоном.

Голос і погляд — це частина контакту, яка не замінюється “сторіз”. Наш мозок еволюційно звик до візуального і аудіального спілкування. Якщо є можливість — обіймайтесь, телефонуйте, слухайте. Якщо немає — бодай будьте поруч в електронному сенсі, з емпатією.

---

Маленькі ритуали як велике повернення

У мирний час ритуали здавались чимось формальним. Але зараз — це опора.

Ритуал може бути дуже простим:

• чашка кави зранку — та сама, не зраджена
• привітання у чаті щодня
• улюблена книжка, що “тримає”
• той самий светр, в якому “тіло пам’ятає тепло”

Я, наприклад, не віддаю свою “дудку” і чашку кави. Це мій ритуал. Він допомагає мені триматися в реальності. У вас теж є свої — зберігайте їх.

Якщо ви живете у спільноті — домовтесь про спільні мікро-ритуали. Наприклад, ранкове “Привіт!” без новин. Або “спільна тиша” ввечері. Або читання вголос. 

Зникає ритуал — з’являється дивне відчуття: “щось не так”. Тож якщо вам тривожно, подумайте: може, просто не вистачає знайомого ритуалу?

Спробуйте повернути його. Або створити новий. Щось просте. Щось своє.

Це не дрібниці. Це — структури, які тримають, коли руйнується все навколо.

---

Діяльність як форма сенсу

Наступним способом структурування часу є діяльність. І тут важливо зрозуміти: діяльність завжди має мету. Це не просто “бути”, а робити щось для чогось. У ній є фокус, конкретна задача, відчуття результату — навіть якщо результат не можна “помацати”

Це може бути:

• робота, яку ви продовжуєте (або повернули);
• волонтерство — доставка, сортування, підтримка, координація;
• допомога ЗСУ — фінансова, інформаційна, матеріальна;
• консультації, підтримка, психоосвіта, як те, чим займаюся я й мої колеги.

Все це має сенс. Мета. Цінність. 

І це — одна з найстабільніших форм структурування часу, коли довкола — розпад і хаос.

---

Психологічні ігри: коли немає кращого варіанту

І нарешті — психологічні ігри. Улюблена тема аналітиків ТА, і не дарма.

Берн писав: «Люди вдаються до психологічних ігор, коли не знаходять приємного, здорового способу структурування часу.»

Психологічні ігри — це спілкування, яке має два рівні одночасно:

• соціальний (що ми говоримо вголос),
• і психологічний (що відбувається насправді, несвідомо).

Саме тому буває: здавалося б, розмовляємо як дорослі, усе логічно — а виходить або конфлікт, або провал, або якась безглузда драма.

Рівні психологічних ігор: від “пінка” до політичного терору

Психологічні ігри мають різну глибину і різну ціну. Ерік Берн описував кілька рівнів інтенсивності гри, які відрізняються ступенем емоційної або матеріальної “розплати”.

🔹 Перший рівень. Найлегші ігри. Обмін “пінками”, дрібними шпильками, легке емоційне подразнення — без істотних наслідків. Це може виглядати як побутовий конфлікт, “підколка” в діалозі, легкий сарказм.

🔹 Другий рівень. Ігри, що вже зачіпають глибші емоції. Це не просто обмін епітетами, а спалахи агресії, образи, конфлікти, в яких накопичується сильне розчарування. У кризовий час, як зараз — таких ігор значно більше. Люди виснажені, емоційно заряджені, і знижений поріг стримування.

🔹 Третій рівень. Жорстокі ігри, в яких ціна — здоров’я, психіка, відносини, а іноді — життя. Це вже не іронія, не “невдале спілкування” — це важкі сценарії з травматичним результатом.

🔹 Четвертий рівень. Політичні ігри, як писав Клод Штайнер у книзі “Зворотній бік влади” [The Other Side of Power (1974)]. Це вже не міжособистісна драма — це війна. Масштабні конфлікти, в яких людське життя втрачає цінність, а на перше місце виходять ідеології, контроль, ресурси, влада.

І з цього погляду, те, що відбувається зараз в Україні — це гра 4-го рівня.

Нам боляче це усвідомлювати. Але це важливо — розпізнати механізм, щоб не втратити людське обличчя навіть у нелюдських обставинах.

Гра — це не доля. Це сценарій. А сценарій можна зупинити.

навіть якщо не заглиблюватись у теорію — головне пам’ятати: у будь-якої гри є вихід. І ви маєте на нього право.

---

Ще трохи про книги

Про психологічні ігри написано багато. У Берна — каталог сценаріїв із класичною тріадою: гачок, обмін, виграш. У Штайнера — анатомія влади, ігор в парі, родині, суспільстві.

Наостанок Хочу поділитися кількома рекомендаціями для тих, хто прагне краще зрозуміти психологію мас, механізми впливу й побудову тоталітарних сценаріїв. Це не просто перелік книг — це інтелектуальні інструменти для тих, хто хоче залишатися свідомим у часи хаосу.

📚 Claude Steiner / Клод Штайнер — The Other Side of Power / «Зворотний бік влади». Книга про психологічні ігри, маніпуляції та темну сторону лідерства. Також рекомендую Scripts People Live («Сценарії, за якими живуть люди») і працю про ігри алкоголіків — сценарії саморуйнування та їх повторення.

📚 Eric Berne / Ерік Берн — Games People Play / «Ігри, в які грають люди». Класика транзакційного аналізу. Як ми несвідомо «граємо» у сценарії, вдаючи звичайне спілкування. Чіткі описи психологічних ігор, які повторюються в родині, роботі, стосунках і політиці.

📚 Gustave Le Bon / Густав Ле Бон — The Crowd: A Study of the Popular Mind / «Психологія мас і народів». Класика соціальної психології. Лебон аналізував, чому масу легше обманути, ніж індивіда, як працює колективна ірраціональність, і чому маніпуляції над натовпом такі ефективні. (Ця книга мала значний вплив і на авторів тоталітарної пропаганди — Геббельс вивчав її дуже уважно.)

📚 George Orwell/ Джордж Орвелл, «1984», Aldous Huxley/Олдос Хакслі, «Brave New World» / «Який чудесний новий світ». Антиутопії, які з кожним роком звучать усе менш фантастично. Якщо Лебон пояснює механізми масової свідомості, ці автори показують наслідки: як виглядає життя у світах, де контроль, страх і обман стали нормою.

Чому я прошу вас читати?

Бо вміння думати критично — це не розкіш і не данина моді. Це — питання виживання. Читання справді добрих текстів розвиває не лише інтелект, а й здатність бачити маніпуляцію, відчувати, коли вами намагаються керувати через емоції, страх або фальшиву солідарність.

Зараз важливо не лише триматися тілом, а й триматися думкою. Бо війна відбувається не лише на полі бою — вона точиться і за наш розум.

---

Про безпеку і реальність

Я знаю, що зараз хочеться знайти опори. Хтось шукає їх у дрібних радощах, хтось — у спробах “відпустити все”. І я розумію це. 

Але я теж мушу чесно сказати: зараз час особливої уважності.

Алкоголь, як спосіб “розслабитись”, в час війни — ризикований союзник. Не тому, що люди “погані”. А тому, що емоційне напруження величезне, навантаження на психіку колосальне, і контроль над собою може раптово вислизнути.

Особливо, якщо поряд є зброя.

Тому я цілком підтримую обмеження на продаж алкоголю. Це не заборона для “сумлінних”. Це — захист для всіх.

І наостанок

Я дуже ціную наші вечірні ефіри, наші діалоги, наші обміни думками і книгами.

І ще більше — вашу участь, ваш інтерес, вашу присутність.

Дякую всім, хто був зі мною.

І передаю слово своїй колезі Ользі Береснєвій — кризовому та спортивному психологу, яка теж щовечора виходить в ефір зі своєю підтримкою.

Як завжди, нагадую: якщо вам потрібна коротка консультація — пишіть у директ або в телеграм.

Ми на зв’язку. Ми тримаємося. Ми є.

Спокійної ночі, бережіть себе.

Віримо в ЗСУ, в Україну, в себе і в  маленькі дива, які обов’язково трапляються 

з повагою, Марія Фабрічева 🌟

 

---

---

 

_______________________________