Гнів, безпомічність і кухня: як говорити про жахливі новини і не знепритомніти

Гнів, безпомічність і кухня: як говорити про жахливі новини і не знепритомніти

Технічний вступ із людською щирістю

Добрий вечір. В ефірі — прямий контакт із реальністю. Інстаграм, як завжди, підклав свиню: щось оновило, щось приховало, комусь показує, комусь ні. Але якщо ви бачите й чуєте — це вже перемога.

Незважаючи на технічні сюрпризи, мені було важливо сьогодні вийти до вас. Важливо, бо хотілося поговорити. Але, як часто буває останнім часом, цей порив перервав потік жахливих новин з Маріуполя. Вкотре. Знову.

Гнів як реакція — і як вибір

Маріуполь — це величезна рана. І вона болить у кожного, хто здатен відчувати. Я, як і багато хто, відчуваю гнів. Глибокий, злий, пекучий. Але тут постає вибір. Якщо випустити цей гнів без фільтрів — є ризик дестабілізувати тих, хто слухає, хто зараз потребує не тільки правди, а й підтримки.

Саме тому я обрала інший шлях. І замість того, щоб заливати вас жовчю, я взяла в руки… кухонну колотушку. Так, це смішно — але й дуже серйозно. Фізична дія як спосіб дати вихід гніву — це терапія. Посуд вистояв. Я теж.

Коли допомогти неможливо, але почуття справжні

Разом із гнівом приходить ще одне відчуття — безпорадність. І це не слабкість. Це автентична реакція на те, що неможливо врятувати місто, яке розстрілюють на очах світу. Неможливо припинити страждання однією лише волею, як би сильно ти цього не хотів.

Я читаю повідомлення від багатьох жінок у стрічці — вони теж у цій безпорадності. І це важливо проговорити. Важливо дозволити собі відчути. Бо тільки тоді можна обрати: залишитися в ній — чи знайти дію, яка допомагає не зламатися.

Допомога тим, хто щойно вирвався з пекла: що дійсно важливо

Дуже важливо… Саме так. Це може здатися повтором, але ні — це нагадування. Наполегливе, з болем і з турботою: дуже важливо бути поруч із тими, хто пережив жах.

Коли до вас приїжджають родичі, друзі, знайомі з особливо постраждалих регіонів, запам’ятайте головне: ваша місія — допомогти їм бути. Не змінювати їхній стан, не витягати в діалог, не лікувати — а допомогти бути. Побути в тиші. Побути в спокої. Побути в контакті з тілом.

Якщо ви не кризовий психолог — та навіть якщо і так — головне, що ви можете зробити: створити простір для безпечного перебування. Дати їм воду. Супроводжувати тишею. Покласти руку на плече, якщо людині це доречно. Дихати поряд.

Не змушуйте говорити. Навіть якщо інтернет-статті переконують, що “потрібно проговорювати травму”. Так, це один із важливих етапів — але не перший. Людина може говорити, коли вийде зі стадії виживання. Не раніше.

Бути, діяти, думати: природна логіка відновлення

У тих, хто щойно пережив жах, першим іде період просто бути. Їхнє тіло має повернутися в безпечний режим, а нервова система — зреагувати на факт, що кошмар закінчився. Потім — можливо — з’явиться стадія робити: людина почне щось упорядковувати, роздивлятися, перевіряти — чи справді вона в безпеці?

Важливо не форсувати події. Не штовхати до дій. Не квапити з планами. Дайте їм окріпнути — буквально. Відновити водний баланс. Виспатись. Усвідомити, що вони живі.

І тільки після цього поступово може увімкнутись мислення. Саме тоді може з’явитися потреба говорити — можливо, багато і повторно. Людина може багаторазово проговорювати ті самі події, ніби “по колу”. Це теж норма. Посттравматична мова часто має циклічний характер: вона допомагає інтегрувати хаос пережитого.

Якщо ви маєте сили — слухайте. Просто будьте поряд. Не аналізуйте. Не сперечайтеся. Не виправляйте. Не додавайте інтерпретацій. Просто — слухайте.

Мінімізуйте інформаційний шум: це теж турбота

Якщо у вас поруч — люди, щойно евакуйовані з гарячих точок, будь ласка, захистіть їх від інфопотоку. Новини, вибухи, заголовки про трагедії — усе це може ще більше розхитувати й без того крихкий стан психіки. Психіка в посттравматичному стані працює на межі. Не підкидайте їй пального.

На цьому етапі головне — спокій. Потім, можливо, настане стадія структурування: поступове осмислення, асиміляція досвіду, спроба зрозуміти, що сталося. Але не одразу. І не під примусом.

Це не війна — це тероризм

Я читала дуже влучну думку — і поділяю її повністю: ми вже не можемо називати це «війною». Бо навіть війна має правила. А те, що коїться зараз — це війна без правил, це цілеспрямований тероризм проти мирного населення.

Селища і міста стираються з лиця землі. Обстріли цивільної інфраструктури, цілеспрямовані напади на жінок, дітей, людей похилого віку — це не “військові дії”. Це терор. І я сподіваюся, що міжнародна спільнота не заплющить на це очі.

Часто отримую питання щодо воєнної ситуації, стратегій, прогнозів. І я чесно кажу: я не військовий психолог і не аналітик. У мене немає фахової компетенції коментувати хід бойових дій. Я не військовий експерт. Я — терапевт

Моя сила — в іншому. Я маю досвід у сімейній та індивідуальній психотерапії в мирний час. І зараз просто ділюся тим, що працює особисто для мене та моїх клієнтів. Те, що я перевіряю на собі: техніки, дії, вправи — усім цим ділюся, якщо воно допомагає триматися.

Що зараз з нами відбувається — і як це назвати

Сьогодні я хотіла зосередитись на темі спілкування з людьми, яких евакуювали з зон бойових дій. І, за моїми спостереженнями, у суспільстві почав спадати градус напруги навколо теми “хто поїхав, хто залишився”. Це добрий знак. Можливо, ми нарешті почали повертати собі хоч якусь людяність і терпимість.

Я сподіваюся, що тенденція до скандалів, звинувачень, емоційного булінгу в соцмережах більше не зростатиме. У нас усіх спільний ворог. І точно не варто витрачати сили одне на одного.

Емоційна гігієна: техніки виживання

На щастя, є прості техніки, які допомагають триматися на плаву. Пам’ятайте про правило поплавка: зараз — не час занурюватися глибоко в старі травми. Навіть якщо щось «піднімається» — запишіть, відкладіть, дайте собі дозвіл повернутись до цього потім. У мирі.

Багато клієнтів кажуть, що їхні запити в терапії зараз кардинально змінилися. Це нормально. Ми всі зараз в іншому етапі психічного функціонування — і головне завдання не в тому, щоб “опрацювати все”, а вижити, зберегти себе, зберегти рівновагу.

Ще один цікавий феномен, який спостерігаю — спотворене відчуття часу. Хтось чекає дзвінка чи звістки — і хвилини тягнуться як гума. Інші — волонтерять, комунікують, допомагають — і не помічають, як настав вечір.

Час то розтягується, то стискається. Це нормальна реакція нервової системи, яка намагається адаптуватися до хаосу довкола.

У багатьох зараз проявляється регресія — психічне повернення до ранніх стадій розвитку. Це те, що спостерігаю і в собі, і в своєму оточенні, і в дітях. Наприклад, моя дитина, якій 10, після одного з вибухів у Києві…

Манка, олівці і «каляки-маляки»: тілесна заземленість у кризі

Коли дитина або дорослий перебуває в стані перевантаження — важливо не тільки говорити, а й заземлюватися через тіло. Тут на допомогу приходять найпростіші речі — буквально те, що є під руками.

Якщо маєте трохи манної крупи — насипте в мисочку, пересипайте, перебирайте, як пісочок. Цю техніку часто використовували психологи замість класичної пісочної терапії. Якщо є діти — заховайте в манці дрібні предмети, заколочки, копійки, перетворіть гру на дослідження.

Інший варіант — папір і ручки. Малювати клякси, лінії, «каляки-маляки». Без плану. Без задуму. Просто дати руці вивести назовні те, що тримає тіло всередині. Це допомагає регулювати емоції — як у дітей, так і в дорослих.

Регресія — це не катастрофа. Це механізм захисту

Не лякайтесь, якщо дитина починає поводитись як значно менша за свій вік. Це — регресія, захисна реакція психіки. Вона не є патологією. Вона — частина адаптації.

Власне, це стосується й дорослих. Багато хто зараз поводиться не у своєму «звичному» стилі. З’являється плаксивість, роздратування, розгубленість. Не відштовхуйте. Не “повертайте до тями”. Навпаки — підтримайте.

Із дітьми — допомагає дотик, погладжування, читання історій, вигадування казок. Дозвольте гратися в прості домашні ігри: слова, лото, ребуси, «аліас» — що завгодно, що дозволяє бодай на мить перемкнути увагу з болю на гру.

Турбота про себе — не егоїзм, а виживальна навичка

Не забувайте про себе. Ви — теж частина подій. Ваше тіло, ваша нервова система — теж у стані навантаження. Працюйте з часом, з тілом, з ритуалами. Підтримуйте себе.

Якщо маєте сили — пишіть. Питайте. Я й надалі буду ділитися техніками, досвідом, і тим, що допомагає нам витримувати. Досвід — це не тільки рана. Це ще й ресурс.

Наприкінці — по-чесному – ми всі хочемо, щоб цей кошмар нарешті скінчився. Щоб ми змогли повернутися до себе додому. Нам ще доведеться багато збирати — бо ті, хто вдерся в наш дім, ламали все підряд. Але ми — зберемо.

Тому бережіть себе. Виконуйте базові рекомендації. Захищайте нервову систему. Обіймайте близьких. Пийте воду. Продовжуйте дихати.

І пам’ятайте: навіть у найтемнішому періоді — ми разом.

До зустрічі в наступному ефірі. Обіймаю. З любов’ю.

Марія

ефір збережено, як завжди 🤍