Фабрічева: Треба або розвиватися, або чесно визнати, що нам подобаються прикольні страдашки ©

© Марія Фабрічева ексклюзивно для «Чорноморка» / інтрерв’юєр: Євгенія Мазур / 2019

https://blackseatv.com/special-opinion/psixolog-nado-ili-razvivatsya-ili-chestno-priznat-chto-nam-nravyatsya-prikolnye-stradashki/

Марія Фабричева – психологиня, консультантка-медіаторка, кандидатка у Транзактні аналітики в галузі психотерапії. 

Авторка соціального проєкту “Філософія “Улюблені граблі”, у якому вона розповідає, чому українці поколіннями роблять одні й ті самі помилки та пояснює, як потрібно вчитися робити висновки з власної історії.

Ти кажеш, що в питанні війни ми, українці, ходимо по “граблях” сорому і страху. За якими ще?

Гнів. Ми злимося, намагаємося знайти винних. Ажитація. Такий психологічний стан, коли людина висловлює свої емоції, заламує руки, закликаючи до активних дій, але сама, за фактом, не робить нічого.

За рахунок ажитації і пасивної агресії знецінюється все. Будь-яка стаття, думка, будь-який коментар – усе перетворює на ніщо цей гнів.

У таких випадках, коли дуже хочеться щось сказати, краще піти поприбирати і – коли гнів вийде – подумати, що ви хотіли сказати і чи треба це говорити. І що ви можете зробити конкретного і конструктивного, щоб ситуація змінилася на краще.

Ну, коли, як сьогодні, у країні все погано, все дорого і все не так, то про яке прибирання може йтися?

Так, усе погано, усе дорого, усе не так. Це – реальність становлення. Зламалася величезна звична конструкція. Вона зламалася давно. Але люди надцять років намагалися підтримувати ілюзію того, що все гаразд. А потім раптом виявилося, що воно таки поламане і треба нове.

Щоб побудувати це нове – треба працювати?

Саме! Досить шукати “попередників” і “винних”. Це – ажитація. Це – проживання в минулому і відмова робити що-небудь зараз. Тож видихаємо. Так, усе зламалося. Так, на винних відбурчали. І вирішуємо, що робимо далі, не боїмося брати на себе відповідальність за розвиток того, у чому ми фахівці.

Тут важливо зрозуміти, куди ми йдемо і чого ми хочемо, як ми бачимо своє життя і свою країну через 10 років. Ставити собі ці безглузді коучингові запитання – корисно, воно працює. Вас бентежить, що в країні все дорого? Ви хочете, щоб усе було дешево? Так це соціалізм, а він – не працює. Коли ви приїжджаєте в Європу – вам подобається їхній рівень життя? Ви впевнені, що європейцям там усе дешево?

Є багато кроків, яких нам ще потрібно зробити. Добре жити швидко не стане. Це прикро, це дуже харить, але це – факт. Але завжди можна знаходити маленькі щоденні покращення, маленькі “добре”. Головне – перестати постійно кусати одне одного і тикати комусь, що ось саме він у чомусь винен. Думайте, що заважає виконати те, що хтось “не зробив” і чому він у цьому “винен”. Тому що ось такими абстрактними звинуваченнями в тому, що всі козли і вони винні – ми дуже допомагаємо владі уникати відповідальності. У мене ще одна новина: якщо питати, а що завадило, а що ви зробили, політикам доведеться вчитися звітувати перед нами.

Треба вчитися брати на себе відповідальність за тих політиків, яких ми обираємо?

Треба. Вірити популістам – це можливість сидіти на одному місці і нічого не робити. Бо коли є хтось великий, хто має тебе врятувати і все за тебе порішати – це зручно. В нас багато років убивали господарників, які самі за себе відповідають. Зараз – наш період відновлення. Саме тому потрібно вчити історію. Це допоможе навчитися в себе ж бути вільними. Беріть з історії найкраще. Від кожного покоління.

Потрібно вчитися розуміти і приймати свою історію. Це можливість рухатися далі. Або по-чесному визнати: не хочемо нічого змінювати, у нас тут прикольні страдашки, нам так подобається. Тоді сидимо тут і граємося в прикольні страдашки. Просто ті, кому такі ігри не подобаються – підуть туди, де їм буде спокійно жити і почуватися щасливими.

“Граблі” переселенців існують?

Ти змушений переселитися в інше місце. Кинувши все. Це – стрес. Це – дуже велика втрата. Її важливо визнати і пережити. Але можна прожити і впоратися з усіма почуттями. Але життя доведеться вибудовувати, підлаштовуючись під пропоновані обставини. Це складно. Дуже хочеться когось всесильного, хто раптом з’явиться і вирішить усі твої проблеми.

Звідси позиція “мені всі винні”?

Так. Мені погано і це ви всі в цьому винні, тому що ви там щось не поділили. Можливо, в цьому є якесь здорове зерно. Але все одно доведеться обирати: я хочу застигнути в звинувачені іншого, що дає мені право нічого не робити самостійно, або я розлючуся на всіх за те, що вони, нехороші, привели мене до цієї точки, і почну думати, що в цій новій точці можна побудувати.

Зрозуміло, що це комплексна проблема, така сама, як проблема хлопців-ветеранів, які повертаються із зони бойових дій. Важливо, щоб із ними працювали, щоб вони отримували підтримку, щоб створювалися відповідні спеціалізовані центри.

При цьому переселенцям потрібно пам’ятати, що за них не будуть робити все. Вони самі мають дивитися, які можливості їм надаються, чим їм можуть допомогти, що вони можуть узяти в приймаючої сторони, що їм доведеться робити самостійно. Робота з переселенцями не означає, що я вся така переселилася, сіла красива, і розповідаю: “Ви всі – ворожини! Ви мені все життя зіпсували, я тепер у вас буду плюватися з будки, а ви мені будете чай носити”. Так не буде, хлопці.

Якщо це твоє життя – живи його сам?

Живи і роби щось. Буде складно. Так, ви опинилися в складній ситуації. Але коли ми кричимо іншому “Хто б говорив! Та що ти розумієш?” – ми не знаємо, з ким ми розмовляємо. Пора перестати мірятися стражданнями. Якщо я не хочу говорити про свої страждання, це не означає, що в моїй історії їх немає. Вони є у всіх. Складнощі є у всіх. Потрясіння є у всіх. Можливо, вихід у тому, щоб не порівнювати потрясіння, а підбирати варіанти виходу з них?

Ти говорила, що в більшості проблемних випадків – вихід є. Бувають справді безвихідні ситуації?

Удар по кришці труни. Ерік Берн, і тут я з ним згодна, говорив, що хамартичних сценаріїв (сценарії переможеного, що закінчується трагедією – ред.) є всього три. Кожен із них закінчується одним із трьох ударів – молотком судді по столу під час оголошення довічного вироку, грюком дверей у психіатричній лікарні або стуком вбитого цвяха в кришку труни. Все інше ти можеш вирішувати сам.

Можна навчити людину вибирати позитивні сценарії мислення і світосприйняття?

Можна. Для цього важливо, щоб батьки передавали позитивні сценарії і виходи. Щоб вони не були гіперопікунами та знецінювачами. Щоб вони виховували в дитині відповідальність за свої дії. Відповідальність – це не коли ти себе загнаблюєш, бо саме ти в усьому винен. Відповідальність – це коли ти, якщо щось іде не так, можеш зрозуміти, чому це сталося і як цього не повторити. Важливо, щоб батьки стали самі передавати такий приклад поведінки. Тому що багато шаблонів поведінки, які в нас закладені і проявляються, передаються з покоління в покоління. Один із них – адаптація під сімейні правила. Навіть якщо ці правила нам не подобаються.

Важливо розуміти, що в дитинстві ми залежні від умов, у яких ми живемо. Але крім умов нашої сім’ї ми можемо носити у своїй пам’яті ще кілька прикладів поведінки та стосунків, які можуть стати нашою альтернативою. Тією щасливою альтернативою, на підставі якої ми вибудуємо своє життя.

© Марія Фабрічева ексклюзивно для «Чорноморка» / інтрерв’юєр: Євгенія Мазур / 2019

https://blackseatv.com/special-opinion/psixolog-nado-ili-razvivatsya-ili-chestno-priznat-chto-nam-nravyatsya-prikolnye-stradashki/

Фото з архіву Марії Фабрічевой

Читайте першу частину інтерв’ю: 

Фабрічева: Поруч з Україною завжди буде старий, скажений і привчений до алкоголю ведмідь ©