ЕТИКА ТА ЗАХИСТ КЛІЄНТА В РОБОТІ ТРАНЗАКТНОГО ПСИХОТЕРАПЕВТА

Конфіденційність – одне з головних правил роботи психотерапевта, базовий принцип професії. Клієнт довіряє фахівцеві свої особисті переживання, іноді такі, про які раніше не говорив нікому, іноді такі, що роками залишалися прихованими у внутрішньому світі. Інформація, яку психотерапевт отримує від клієнта, відкривається ним у процесі роботи, часто з великим внутрішнім зусиллям, і вже сам факт цього відкривання може приносити полегшення. Водночас, виконавши свою функцію в терапевтичному процесі, ця інформація має залишатися захищеною, збереженою в таємниці й недоступною для сторонніх.

Часто трапляється, що близькі або родичі, наприклад мати клієнта чи його дружина, переконані, що мають право знати, про що йшлося на сесії. Вони наводять, з власного погляду, переконливі аргументи, чому повинні бути посвячені в те, що відбувається в терапевтичному процесі. Особливо наполегливими в цьому бувають батьки підлітків, а також родичі й близькі людей із залежною поведінкою.

Близькі наполягають, що клієнт або підліток не може самостійно розібратися в ситуації, не здатний допомогти собі, не може мати власний погляд чи думку. Така позиція, з погляду транзактного аналізу, відображає симбіотичний характер стосунків, який сам по собі є частиною проблеми.

Наприклад, добре відомо, що залежності від алкоголю або наркотиків часто передує залежність у стосунках. Розуміючи цей аспект, фахівець має твердо утримувати межу конфіденційності.

Дотримуючись цього етичного правила, психотерапевт не лише зберігає таємницю відомостей, а й конфронтує симбіотичним зв’язкам, даючи клієнту і співзалежним людям досвід автономності, окремішності одне від одного. У такий спосіб він допомагає виводити клієнта з моделі архаїчних дитячо-батьківських стосунків. У межах цієї моделі клієнт часто намагається відтворити звичний патерн взаємодії, очікуючи від терапевта батьківської, опікунської або контролювальної ролі, яка автоматично закріплює за ним позицію підлеглої Дитини.

Транзактний аналітик, виявляючи повагу до меж і автономії клієнта, перешкоджає повторному програванню стосункової моделі, яка знову і знову приносить розчарування. Крім того, клієнт отримує важливий терапевтичний сигнал: він має право на власні межі, має ресурс думати за себе, ухвалювати рішення щодо свого життя самостійно. Отже, він стикається з викликом власній безпорадності та пасивній поведінці.

Дотримуючись принципу нерозголошення інформації, психотерапевт, якщо говорити мовою теорії Франкліна Ернста, повідомляє людині, яка звернулася по допомогу, про її «окейність». Тобто він передає, що, попри наявні труднощі, сприймає клієнта з позиції «Я+ – Ти+». Якщо продовжити в термінах транзактного аналізу, то можна сказати, що клієнт змушений поступово залишати рамки безпорадності, а разом із ними і рамки «драматичного трикутника» Стівена Карпмана, у якому він нерідко влаштовується досить міцно, не без участі близьких. Поки клієнт і його оточення несвідомо програють ролі Жертви, Рятівника й Переслідувача, їхній Дорослий его-стан не задіяний повною мірою. Транзактний психотерапевт, навпаки, підсилює й активізує Дорослий его-стан клієнта, а опосередковано, і його близьких.

Конфіденційність – це не лише основа довіри в психотерапевтичних стосунках, а й початок самого лікувального процесу. Це правило може бути порушене психотерапевтом лише у виняткових випадках, пов’язаних з етичним і професійним обов’язком, наприклад, коли існує реальна загроза життю чи безпеці іншої людини, і фахівець зобов’язаний повідомити про небезпеку. Окремо слід згадати ситуації, коли, окрім терапевтичних, існують інші стосунки з клієнтом, які серйозно перешкоджають просуванню в роботі.

З міркувань професійної етики та захисту клієнта транзактні аналітики уникають змішаних або подвійних стосунків, тобто не беруть у терапію родичів або близьких друзів своїх клієнтів. Людина, яка звертається до психотерапевта після свого родича, опиняється у вразливій позиції: у неї немає достатньої впевненості, що фахівець сприймає її та її історію неупереджено, «з чистого аркуша». Вочевидь, і сам терапевт не може гарантувати повну об’єктивність сприйняття ситуації та її учасників, якщо вже отримав попередні відомості в інтерпретації іншого члена сім’ї.

У таких випадках психотерапія майже неминуче супроводжуватиметься недовірою, прихованою або явною. Причому явна недовіра навіть краща, ніж прихована. Прихована недовіра непомітно перешкоджає формуванню робочого альянсу і, відповідно, гальмує весь процес позитивних змін. За явної недовіри є можливість назвати причину, висловити страх, гнів або інші закономірні в такій ситуації почуття і вийти з неетичної конфігурації більш прямо.

Саме тому родичам своїх клієнтів зазвичай рекомендують звернутися до іншого терапевта. Такі самі етичні межі мають дотримуватися і в разі послідовного звернення подружжя до одного психотерапевта. Робота можлива або з парою, за умови досягнення спільної згоди на цей формат, або кожен із партнерів має мати власного особистого психотерапевта. Саме так забезпечується захист і клієнтів, і самого терапевта.

У практиці трапляються випадки, коли клієнт, окрім психотерапевтичної допомоги, потребує допомоги іншого фахівця, наприклад психіатра. Про це важливо прямо повідомити клієнта, якщо є підстави вважати, що необхідні уточнення діагностичної картини або медикаментозна підтримка. Особливе значення в таких ситуаціях має чіткий розподіл відповідальності.

Психотерапевт відповідає за інформування клієнта про необхідність додаткового консультування або лікування і за належне професійне ведення цього питання в межах своєї компетенції. Клієнт, зі свого боку, несе відповідальність за дотримання рекомендацій фахівця. У ширшому сенсі саме від цього часто залежить ефективність усього терапевтичного процесу.

Якщо клієнт, який потребує медичної допомоги, з тих чи інших причин її не отримує, під загрозою опиняється весь процес психотерапії. Лікування може виявитися не лише неефективним, а й небезпечним. У низці ситуацій клієнт потребує спеціальної медикаментозної підтримки, яка сприяє стабілізації його стану. Якщо така допомога ігнорується, психотерапевтичні інтервенції можуть спровокувати погіршення. Перш ніж розпочинати або продовжувати роботу з таким клієнтом, психотерапевт має переконатися, що необхідна медична підтримка справді забезпечена.

Співпраця з медичним фахівцем дає змогу чітко розмежувати сфери професійної компетентності. Це один із принципів професійної етики. Психотерапевт відповідальний за забезпечення безпечного поля для терапевтичних втручань і за запобігання навіть ненавмисному завданню шкоди. Дотримуючись цього правила, він виявляє турботу не лише про клієнта, а й про власну професійну стійкість.

Торкнувшись теми відповідальності психотерапевта і клієнта, неможливо не зазначити, що транзактний аналіз є контрактним методом, і це суттєво відрізняє його від багатьох інших психотерапевтичних напрямів. Ерік Берн визначав контракт як чітко виражену двосторонню прихильність до конкретно визначеного плану дій. Простіше кажучи, контракт – це взаємна домовленість між клієнтом і психотерапевтом щодо змін.

У термінах транзактного аналізу йдеться про домовленість між его-станом Дорослого психотерапевта й его-станом Дорослого клієнта. Водночас враховується згода его-стану Дитини та схвалення Турботливого Батька клієнта. Важливо також, щоб обидві сторони визначили критерії, за якими надалі оцінюватимуть виконання контракту. Внесок кожного з партнерів контракту становить 50 %. Порушення цього балансу в той чи інший бік впливає на терапевтичний процес. Цей вплив має бути досліджений, оскільки він сам стає частиною терапевтичної роботи.

Контракт є одним із базових способів захисту і клієнта, і терапевта. Його укладення багато в чому визначає успішність терапії. Більше того, сам процес контрактування вже має терапевтичне значення. Саме під час цього процесу клієнт озвучує запит на бажану зміну, формулює мету і бере свою частку відповідальності за просування до результату. Лише після укладення контракту психотерапевт має право здійснювати необхідні інтервенції. Будь-які втручання без контракту стають початком психологічних ігор. Ян Стюарт і Венн Джойнс вважали, що однією з цілей контрактної роботи є зробити прихований план взаємин між клієнтом і терапевтом явним. Саме завдяки цьому психотерапевтична робота набуває спрямованості й окреслює межі втручання. Це ефективний спосіб створення безпечних умов для взаємодії, у яких захищені обидва учасники терапевтичного процесу.

У цій статті розглянуто лише частину етичних аспектів захисту клієнта і психотерапевта. Цей перелік можна було б продовжити. Водночас очевидно, що без послідовної і систематичної супервізійної та особистої терапевтичної роботи самого психотерапевта неможливо ані уникнути, ані продуктивно використати для аналізу наслідки переносних процесів.

Продовжуючи тему контрактів, важливо також зазначити, що без вчасно укладених домовленостей щодо безпеки психотерапевтична робота в певних випадках може бути неможливою або ризикованою. Усі вищезазначені питання стосуються професійної етики та забезпечення захисту і клієнта, і психотерапевта.

Підсумовуючи, можна сказати, що професійні принципи етики та захисту клієнта в транзактному аналізі спираються на забезпечення трьох «Р» – Protection (захист), Potency (сила) і Permission (дозвіл). Захист забезпечують етичні межі та професіоналізм, сила передбачає відкриття й вивільнення особистісного потенціалу клієнта, а дозвіл означає можливість отримати необхідне для виходу зі сценарних обмежень право на зміни.

©