авторські казки Публікації Статті це цікаво антисоціал • Життєві запитання • консультація психолога • Марія Фабрічева • особистісні адаптації • Прогулянки за антисоціальною шкалою • транзакційний аналіз • це цікаво 24.01.2019 By Мария Фабричева 0 Comments

Прогулянки антисоціальною шкалою: пролог

#зарисовочки #рекомендовано для #лучшего#понимания

Я — людина. Особистість з антисоціальною адаптацією.

У мене немає розладу, хіба що — пара-трійка дитячих травм. І моя адаптація — не патологія, а спосіб вижити в цьому дивному світі.

Мій найбільший секрет — це біль, схований за численними шарами страху, гніву та ракетної радості. Бездонна «діжка дьогтю», захована в темній-темній скрині.

Я оберігаю цей секрет так довго, що вже й не пам’ятаю, з чого все почалося і куди подів ключ від тієї скрині.

Не просіть мене знайти його чи відкрити — ви лякаєте мене такою проханням. І за це я злякаю вас у відповідь — змушу відпити бодай краплю мутної води з тієї самої діжки дьогтю.

Мені здається, що ніхто й ніколи не відчував стільки болю, скільки його в мені. І якщо я відкрию ту скриню — почнеться всесвітній потоп, той самий, про який так багато говорять.

(Зверніть увагу на мою щедрість — я рятую вас, щоб ви не втонули.)

Мій найближчий світ — це світ фантазій. Там я живу, там відчуваю. Там ніхто не сміє порушувати межі, там люблять і чекають. Але я вас туди не пущу — ви можете зіпсувати все необережним питанням, недоречною жартівливою реплікою, холодним знеціненням.

Мої думки й плани — такий самий великий секрет. Щоби його зберегти, я навчився віддавати світові саме те, що світ хоче від мене почути.

Я можу годинами слухати вас, якщо це дозволить мені не говорити про себе і уникнути контакту.

Я вміло граю «на слабо», легко відгукуюсь на конкуренцію; люблю спостерігати, як інші намагаються маніпулювати моїм «карнавальним костюмом».

А щойно ви зачепите обрані мною цінності — я обрушу на вас праведний гнів, використаю все, що дізнався про вас, і влучу жалом точно у вашу найвразливішу точку…

— я знову налякаю вас і знову нагадаю про мутну воду з «діжки дьогтю».

Я — наче хамелеон. Приймаю потрібний відтінок, фарбуюсь у наймодніший колір. У моїй шафі до кожного костюма — не лише пара взуття, а й власна маска.

Маски підібрані настільки точно, «розмір у розмір», що ви мимоволі плутаєте мене з кимось іншим.

Я змушую вас бачити в мені те, чим я насправді не є. І тим самим оберігаю себе від чергової краплі болю — бо якщо ви мене знеціните, то лише маску, не мене справжнього.

А отже, це означатиме лише одне — вона відслужила мені вірою і правдою, і я з легкістю відправлю її в утиль.

Я не прив’язуюсь і уникаю стосунків, щоб не бути відкинутим. Я рятуюсь втечею, щоб мене не впіймали і не змусили знову робити те, чого я не хочу.

Я завмираю, щоб озирнутися і вибрати правильний мотив — той, що найкраще зрезонує з поточними обставинами.

Я рідко думаю про наслідки — не тому, що не вмію думати, а тому, що не знаю наперед, у якій масці завершиться цей епізод і який костюм буде доречним: героя чи лиходія.

Мені важко бути собою. Адже кожного разу, ранячи себе — свідомо чи несвідомо — в дитинстві, я розлітався на тисячу дрібних уламків. І з кожним разом все важче було зібрати себе докупи.

Щоразу адаптуватися ставало дедалі складніше. Але вижити було необхідно. Вижити — будь-якою ціною…

Мені подобається спостерігати за людьми. І я не втрачаю нагоди показати, що поганими не народжуються. І в кожному з нас живе і герой, і лиходій.

Усе залежить лише від смаку, здатності влучати в ноти — й уміння обирати й носити ту саму маску.