Теорія «божевільного»: походження, практика та критичний аналіз

«Теорія божевільного» — політична концепція, що полягає у створенні лідером образу непередбачуваного ірраціонального суб’єкта. Мета такої стратегії — змусити опонентів повірити, що лідер здатен на крайні, навіть самогубні дії для досягнення своїх цілей. Це має налякати противників і змусити їх утримуватися від кроків, що можуть призвести до непередбачуваної ескалації.

Теорія найбільш відома завдяки президенту Річарду Ніксону, який активно використовував її під час В’єтнамської війни, хоча її корені сягають значно раніше.

Походження та авторство ідеї «божевільного»

Ідея політичного «безумства» існувала ще в стародавній і середньовічній думці, але сучасне її оформлення належить Деніелу Елсбергу, американському аналітику і теоретикові ігор. У 1959 році він в лекції «Політичне використання безумства» пояснив, як симульована ірраціональність може бути потужним інструментом у переговорному процесі, особливо в умовах ядерної ери.

Елсберг стверджував, що, якщо лідер здається непередбачуваним, навіть неймовірні загрози починають виглядати реальною небезпекою. Він також послався на історичні приклади, зокрема на поведінку Гітлера, який свідомо культивував образ агресора, здатного на несподівані кроки, що принесло йому ряд дипломатичних перемог без війни.

«Удаване безумство» та політичні ігри

Найвідоміший приклад застосування теорії божевільного — це стратегія Ніксона під час В’єтнамської війни. Коли Ніксон став президентом США, він разом з Генрі Кіссинджером вирішив використовувати образ непередбачуваного лідера, який здатен йти на крайні заходи. Метою було змусити Північний В’єтнам повірити, що він готовий до будь-яких дій, навіть ядерного удару, щоб завершити війну на вигідних для США умовах.
Ніксон організував таємну операцію, в рамках якої стратегічні бомбардувальники з ядерною зброєю здійснювали демонстративні польоти поблизу кордонів СРСР, а військові сили США перебували в підвищеній бойовій готовності, щоб показати свою готовність до крайнощів.

Інші приклади застосування стратегії

Хоч Ніксон став найбільш відомим користувачем «теорії божевільного», схожі тактики застосовували й інші лідери Холодної війни. Наприклад, Микита Хрущов, прославився загрозами «поховати Захід» і відомим епізодом із черевиком в ООН, та й загалом активно культивував імідж непередбачуваного лідера, що може піти на будь-який ризик, навіть ядерну війну, але під час Карибської кризи 1962 року США змусили його відступити.

Після Холодної війни деякі диктатори, такі як Саддам Хусейн і Муаммар Каддафі, також намагалися використовувати цей образ, але в більшості випадків їхні блефи не принесли бажаного результату, а навпаки, призвели до поразки.

Механізми впливу: чи працює «божевілля» як стратегія

Стратегія «божевільного» діє через створення невизначеності і страху у противника. У теорії ігор це часто описується як «раціональність ірраціонального»: демонструючи готовність до нелогічних кроків, лідер підвищує переконливість своїх погроз. Противник, не знаючи, чи є блеф, буде змушений відступити, щоб уникнути потенційно непередбачуваних наслідків.
Класичним прикладом є «Гра в курку», де два водії на великій швидкості їдуть назустріч один одному, і хто перший зверне — той програв. Стратегія «божевільного» тут полягає в тому, щоб продемонструвати, що ви не зможете «звернути», і таким чином змусити супротивника уникнути зіткнення.
Отже, стратегія «божевільного» може бути ефективною, якщо лідер здатний підтримувати достатню міру непередбачуваності, не доходячи до повного хаосу. Проте, якщо образ «божевільного» занадто яскравий, це може призвести до втрати можливості для переговорів і ізоляції. Досвід показує, що стратегія дає результат, коли лідер виглядає «трохи навіженим» щодо конкретного питання, а не абсолютно неадекватним загалом.

Попри привабливу на перший погляд логіку, теорія «божевільного» зазнає значної критики з боку фахівців: істориків, політологів та дипломатів. Реалізація цієї стратегії приховує численні ризики, що можуть призвести до зворотного ефекту і, зрештою, обернутися проти самого її ініціатора. Давайте розглянемо основні аргументи критиків та потенційні небезпеки.

• Складність переконливої гри

Для того, щоб стратегія «божевільного» спрацювала, потрібно переконати опонентів у тому, що лідер справді здатний на нелогічний, а часом і небезпечний крок. Переконати в цьому — завдання непросте. Досвідчені противники часто здатні розпізнати штучність такої гри, особливо якщо вони добре знайомі з психологією і бекграундом керівника. Зокрема, радянські лідери, спостерігаючи за публічною політичною кар’єрою Ніксона, могли здогадатися, коли він просто перебільшує свої наміри. Як зауважив один радянський посадовець: «Містер Ніксон постійно перебільшує свої наміри». Якщо «божевільний» виглядає штучно, стратегія швидко втратить свою ефективність, адже суперник не сприйматиме такі заяви серйозно. У цьому контексті, коли на сцені виступає поганий актор, варто лише запідозрити гру, як ілюзія розвіюється.

• Проблема довіри і контроль після поступок

Навіть якщо протилежна сторона налякається і піде на поступки, постає інше питання: чи припинить «божевільний» лідер свою агресивну поведінку після того, як досягне бажаного? Якщо опонент бачить перед собою когось абсолютно нераціонального, виникає сумнів у тому, чи дійсно задоволення його вимог заспокоїть ситуацію. У відсутності довіри складно укласти стабільні угоди. Дослідники наголошують на важливому недоліку цієї стратегії: важко переконати опонента, що виконання вимог «божевільного» не призведе до подальших дій. Тобто, якщо ви маєте справу з повним божевільним, немає гарантій, що ситуація залишиться мирною після того, як суперник піде на компроміс. Відтак, противник може вирішити взагалі не поступатися, а знайти спосіб нейтралізувати небезпечного гравця.

• Ризик ескалації та втрати контролю

Гра з божевіллям легко може зайти надто далеко, створюючи небезпеку для всієї ситуації. Прикладом може служити Ніксон, який, підвищуючи градус погроз у 1969 році, наражався на реальний ризик спровокувати ядерну тривогу з боку СРСР. Блефуючи воєнними діями, лідер може створити таку ситуацію, коли навіть незначна випадковість — неправильно сприйнятий сигнал, технічний збій чи надмірно нервова реакція опонента — здатна спровокувати неконтрольовану ескалацію.

• Ефект самоспровокованої пастки

Проблема виникає, коли вам потрібно постійно підтримувати образ «несамовитого». Те, що спочатку задумувалося як спектакль, може стати реальністю. Аналіз випадку Ніксона під час ядерної тривоги 1969 року показав, що ризик безрозсудного дійства був надзвичайно високий і міг призвести до зростання ймовірності випадкового ядерного зіткнення між двома наддержавами. Тобто гра з вогнем може спричинити реальну пожежу.

• Власні ресурси та репутація

Якщо лідер демократичної країни занадто захоплюється ролью «божевільного», він може втратити підтримку вдома і суттєво пошкодити репутацію країни на міжнародній арені. Наприклад, зовнішня політика президента Трампа, яку часто асоціюють з «теорією божевільного», викликала та викликає занепокоєння серед європейських союзників США. Хоч вони й робилять поступки, такі як збільшення витрат на оборону, щоб заспокоїти Вашингтон, водночас сумніваються в надійності Америки як лідера вільного світу.

• Внутрішня бюрократія та економічні ризики

Не можна оминути і можливий опір з боку внутрішньої бюрократії. За першої каденції Трампа радники часто намагалися стримувати його найбільш ексцентричні рішення, такі як вихід із НАТО або одночасне початок торговельних воєн (побачимо, що буде робити його оточення зараз).

Надмірна непередбачуваність, в свою чергу, породжує хаос в управлінні. Ринки не люблять невизначеність, а громадяни можуть переживати за свою безпеку, як це сталося в 1980-х, коли американці боялися можливості ядерної війни через войовничу риторику.

• Етичні та правові аспекти

Нарешті, стратегія божевільного часто передбачає загрози масовим насильством, навіть якщо вони є блефом. Це створює серйозні етичні та правові проблеми. Погроза ядерним ударом по мирних містах, як це робив Ніксон кулуарно, означає готовність знищити мільйони невинних життів. Чи можна це виправдати заради припинення війни? Багато хто сумнівається в тому, що такі дії можуть бути морально прийнятними.

Загалом, більшість наукових досліджень і практичні аналітики схиляються до скепсису щодо ефективності цієї стратегії. Теорія божевільного, за словами Елсберга і Шеллінга, має лише короткострокові вигоди й багато небезпек у довгостроковій перспективі. Політолог Деніел Дрезнер вказує, що навіть якщо на словах противники реагують, реальних змін у їхній політиці все одно мало, а побічних втрат набагато більше. 

Критики роблять висновок, що теорія божевільного — це надто небезпечна ставка. Вона може здатися розумною хитрістю, однак на практиці її застосування може призвести до значних непередбачуваних наслідків. Успіх залежить від точного розрахунку, акторської майстерності та вразливості супротивника. А найменша помилка може призвести до катастрофічних наслідків, що набагато перевищать ймовірні вигоди. Тому більшість політичних лідерів обирають більш надійні стратегії — реальні важелі впливу або дипломатичні кроки, ніж роль психопата.

І, як дотепно зауважив один оглядач, перший закон теорії божевільного: не можна відкрито говорити про те, що ти її застосовуєш.

Попри те, що в сучасному прозорому світі приховати такі наміри стає майже неможливо — занадто багато очей стежать за лідерами, — тактика «божевільного» залишає в собі привабливу, але ризиковану стратегію. У XXI столітті теорія «божевільного» знову привернула увагу, і це відбулося, зокрема, через нестандартну поведінку деяких світових лідерів. Теперішні приклади демонструють, як елементи стратегічної непередбачуваності використовуються в нових умовах і дозволяють оцінити, чи є ця модель ефективною сьогодні.

Дональд Трамп

З повторним обранням Дональда Трампа президентом США у 2024 році, дискусії про «teory of madman» знову стали актуальними. Сам Трамп відкрито захоплюється ідеєю непередбачуваності, що, на його думку, вигідно відрізняє його від попередників. Вже під час своїх перших виборчих кампаній він заявляв: «Ми як нація повинні стати більш непередбачуваними». Трамп охоче приймав образ «ненормального генія», підкреслюючи, що трохи хаосу може піти на користь Америці. З таким підходом йому часто ставили паралелі з Ніксоном. Деякі радники та журналісти прямо говорять, що Трамп активно застосовує теорію «божевільного» на практиці. Багато іноземних лідерів вважають його манеру непередбачуваною та ексцентричною — і сам Трамп розглядає цю репутацію як своєрідний актив.

Одним із прикладів є вислів торгового представника Роберта Лайтхайзера, який, виконуючи вказівки Трампа, повідомив південнокорейським переговірникам, що цей «хлопець» може вийти з угоди в будь-який момент: «Цей Трамп — такий божевільний, що може зірвати все, якщо не підете на поступки зараз».

Приклади застосування стратегії Трампом:

• Риторика щодо Північної Кореї (2017):

Коли Кім Чен Ин активізував ядерні випробування, Трамп відповів безпрецедентно войовничими заявами, погрожуючи Північній Кореї «вогнем і люттю, яких світ ще не бачив», а також зневажливо назвав Кіма «ракетним чоловічком». Це різко контрастувало з попередніми адміністраціями, що намагалися вести стриману дипломатію. Стратегічно, Трамп намагався створити враження, що він здатний почати війну на Корейському півострові, якщо його провокуватимуть. Деякі оглядачі навіть називали це «дуеллю двох божевільних», адже і Кім, і Трамп по черзі випускали гучні погрози, підвищуючи градус страху в міжнародній спільноті. Однак результат виявився неоднозначним: з одного боку, Кім справді оголосив мораторій на ядерні випробування після 2017 року та навіть проводив історичні зустрічі з Трампом у 2018–2019 роках. З іншого — Північна Корея не відмовилась від своєї ядерної програми, а її арсенал зріс. Трамп досяг лише тимчасового перепочинку, не досягнувши значних стратегічних змін.

• Переговори з союзниками та торгові війни:

Трамп часто застосовує тактику залякування і хаотичних погроз навіть щодо давніх союзників, таких як Західна Європа, Канада, Південна Корея, Японія. Він погрожує вийти з НАТО, розірвати торговельні угоди, наприклад NAFTA або угоду з Південною Кореєю, без попередження. Це викликало та викликає шок і змушує союзників йти на поступки, аби заспокоїти президента США. Наприклад, європейські члени НАТО публічно декларували збільшення оборонних витрат, намагаючись уникнути напруження з Вашингтоном. Водночас лідери ЄС та Канади відкрито висловлюють побоювання, що більше не можуть покладатися на послідовність і стабільність політики США.

Іронічно, що «божевілля» Трампа більше лякає друзів, ніж ворогів. Противники, такі як Китай та Росія, не відчули на собі особливої «непередбачуваності» з його боку. Навпаки, Трамп на диво м’яко поводився з Сі Цзіньпіном і Володимиром Путіним, не демонструючи їм свою «грізну» сторону.

• Іран та близькосхідна політика:

Вихід з ядерної угоди з Іраном і повернення санкцій були частиною стратегії максимального тиску, щоб примусити Тегеран до укладання нової, вигіднішої угоди. Трамп навіть наказав ліквідувати іранського генерала Касема Сулеймані ударом дрона — це був крок на межі війни, абсолютно непередбачуваний. Проте, коли Іран відповів ракетним обстрілом американських баз на початку 2020 року, Трамп фактично відступив, не завдавши нового удару, хоча раніше погрожував вдарити по 52 об’єктах в Ірані, включаючи культурні цінності, у разі ескалації. Іран обмежився символічною помстою, і конфлікт пішов на спад. Цей епізод продемонстрував нестабільність стратегії Трампа: після того, як блеф був розкритий, подальші погрози втратили силу.

Трамп яскраво експлуатує імідж непередбачуваного лідера, що інколи дозволяє йому отримувати невеликі поступки без бою. Однак глобальні проблеми не вирішено. КНДР не відмовилась від ядерної зброї; Іран не зламався під тиском санкцій; Китай продовжує торгівельну війну з США, а росія продовжує свою агресію щодо України. На тлі анексії Криму (2014), вторгнення на територію Донбасу (2014) та початку повномасштабної війни в 2022 році - кремль знову і знову підсилює Его Трампа, називаючи його «генієм».

Трамп публічно говорив про свою «теорію божевільного», що фактично руйнує головну силу цього підходу — таємність. Як жартують, якщо ти розповів усім, що блефуєш, то блеф не спрацює.

Він також стверджує: «Путін не наважився б напасти, якби я був президентом у 2022 році». Однак ця думка є складною для дискусії, адже історія не має умовного способу. Поки Путін не робить кроків, які вказують на побоювання перед Трампом, а сам Дональд продовжує лякати союзників і шантажувати Україну, яка постраждала від агресії, анексії території та вторгнення.

Північна Корея як приклад держави, що успішно грає роль безумця

Династія Кімів (від Кім Ір Сена до нинішнього Кім Чен Іна) створила репутацію режиму, здатного на будь-які провокації: шантаж ядерною кнопкою, артобстріли південнокорейських островів, потоплення корабля, погрози перетворити Сеул на «море вогню» тощо. Багато в чому це — образ, покликаний компенсувати реальну слабкість Північної Кореї. Режим хоче, щоб світ боявся його непередбачуваності. І слід визнати: значною мірою така тактика спрацьовує. Світові гравці, включно зі США та Китаєм, за останні десятиліття багато разів йшли на домовленості з Пхеньяном, даючи йому економічні поступки чи допомогу — фактично, щоб «заспокоїти» чергову кризу. Парадоксально, але найбільш ізольована країна на планеті навчилася отримувати вигоду зі свого іміджу «колективного божевільного». Втім, це дорого обходиться її народу і не веде до розвитку — лише підтримує статус-кво.

Росія та Володимир Путін: стратегія божевільного на тлі параної

Росія та Володимир Путін також демонструють елементи стратегії непередбачуваності, особливо в контексті ядерного шантажу останніх років. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну в 2022 році, Путін і його оточення неодноразово натякали на готовність застосувати ядерну зброю. Ці погрози були навмисне розпливчастими, без чітких «червоних ліній». Мета була зрозуміла: посіяти страх і невизначеність у Заходу, змусити НАТО двічі подумати перед подальшою підтримкою України.

Як пише німецький аналітик Йозеф Йоффе, Путін фактично вирішив грати роль божевільного, розраховуючи на ефект «раціональності ірраціонального». Він удає нестабільного і готового «натиснути кнопку», аби підвищити обережність противників. Однак Путін не є таким сміливим лідером, як деякі з його попередників, що використовували таку стратегію. Його поведінка більше нагадує хворобливу параною, ніж сміливість. Це видно в його ізоляції від суспільства та його уникненні реальних контактів з людьми. З чуток, Путін ховається в бункері, і навіть використовує двійників для публічних виступів. Його страхи за власну безпеку та підозри щодо змови з боку близького оточення вказують на можливу паранояльну поведінку, яка значно обмежує його здатність втілювати образ непередбачуваного лідера.

Йоффе зауважує: Путін воліє «інтегрувати, а не випалювати», тобто краще залякати, ніж реально застосовувати ядерну зброю, оскільки останнє загрожує не лише світу, але й самому російському режиму. Це є тонка гра, де важливіше підтримувати атмосферу страху, аніж поставити себе в ситуацію, де треба буде виконати обіцянку. Тому Путін уникає занадто конкретних погроз, щоб не загнати себе в кут зобов’язань — зокрема, коли йдеться про ядерне застосування.

Таким чином, його стратегія більш тонка і непряма порівняно з іншими лідерами, такими як Ніксон чи Трамп. Це скоріше підтримання атмосфери страху, ніж прямі ультиматуми. І треба сказати, що до певної міри Захід обережно реагує: НАТО намагається не провокувати Кремль надмірно, а допомога Україні йде поетапно, з оглядкою, щоб не перетнути якусь невидиму межу та не «спровокувати безумця». Хоча підтримка триває, відчувається постійний пошук балансу, про який згадує Йоффе: «Захід діє раціонально: не провокувати, не брязкати власною ядерною зброєю, не вступати безпосередньо у війну». Це і є ознака того, що стратегія залякування працює частково — вона стримує деякі кроки опонентів (напряму воювати за Україну ніхто не став, побоюючись неконтрольованої ескалації).

Водночас Путін досі не досяг бажаного результату — Україна не капітулювала, а Захід поступово нарощує військову допомогу. Тож кінцева ефективність цієї «гри в божевілля» ще під питанням. Однак факт лишається незаперечним: у XXI столітті в арсеналі великої держави ядерний шантаж через демонстрацію ірраціональності знову зайняв помітне місце, як це було у найтемніші часи Холодної війни.

Дрібніші приклади: локальні варіанти стратегії божевільного

Іноді навіть регіональні лідери застосовують локальну версію теорії «божевільного». Наприклад, Родріго Дутерте, будучи президентом Філіппін (2016–2022), здобув репутацію завдяки надзвичайно жорстким і непередбачуваним висловлюванням. Він то ображав президента США, то заявляв про розрив з багаторічним союзником і поворот до Китаю, то публічно хвалився, що особисто вбивав злочинців. Деякі аналітики вважали, що частково це була тактика: створити хаотичний фон, щоб великі держави конкурували за його прихильність (США і Китай намагалися утримати Манілу у своїй орбіті).

Інший приклад — турецький президент Реджеп Ердоган. Він відомий своєю непередбачуваною дипломатією, здатністю різко змінювати курс, зближуватися з ворогами чи посваритися з друзями. В НАТО навіть жартують, що «з Ердоганом ніколи не знаєш, чого чекати». Така непередбачуваність дає йому можливість торгуватися на підвищених ставках. Наприклад, блокуючи прийом Швеції до НАТО, Анкара вела себе надзвичайно вперто, що дозволило виторгувати поступки: від США — обіцянку про нові винищувачі, від Швеції — жорсткішу лінію щодо курдів. Хоча в цьому випадку йдеться більше про гру в брутальний шантаж, ніж імітацію неадекватності, межа між цими підходами часто буває розмита.