Психологічні заборони та механізми прив’язаності до тиранії

---

Привіт для Мії — і для кожного, хто слухає вголос

Добрий вечір. Як завжди, перш ніж ми зануримось у складні й болючі теми, дозвольте мені передати теплий привіт одній маленькій дівчинці — Мії, яка, як мені розповіли, разом із мамою слухає ці вечори. Міє, це початок ефіру — для тебе. Я отримала твій привіт і передаю його назад. Саме ти сьогодні надихнула мене подивитись на тему дещо інакше — як на казку для дорослих, яка допоможе нам усім розібратись: чому іноді нас втягує в темний танок навколо тирана?

Від кейсу до феномену: чому не час роздавати медалі

Я знаю, що багато хто з вас, як і я, спостерігав останнім часом історію дівчини з плакатом. Хтось репостив її, хтось видаляв, хтось — дивився мовчки. Я довго обдумувала цю ситуацію між консультаціями, і ось що хочу сказати: навіть якщо це не фейк, навіть якщо це реальний вчинок — ми маємо зберігати фокус. На собі.

Бо, чесно кажучи, з боку Російської Федерації досі не зроблено жодного реального кроку, який би хоч на міліметр наблизив кінець війни, припинив терор, геноцид і страждання українців. І хоча будь-який акт непокори там — це ризик і сміливість, ми не маємо дозволяти собі зміщення оптики. Не час роздавати медалі. Наш пріоритет — українські воїни, українські діти, жінки, родини, тероборона. Наш біль, наші втрати, наш опір — ось що має залишатись у фокусі.

---

Нарцис у геополітичному масштабі

Коли я готувалась до цієї теми — а ми сьогодні говоримо про притягнення до тиранів — я згадала одну характерну сцену з наших навчальних груп і супервізій. Усі, хто працює з транзактним аналізом або вивчав нарцисичні розлади, пам’ятають: варто тільки зачепити тему нарцисизму, як одразу стає гаряче. З’являється купа прикладів, історій клієнтів, емоцій, обурення і захвату — бо це завжди складно, тривожно, захопливо.

І от схожий механізм ми зараз бачимо на рівні цілої країни. Російська пропаганда функціонує саме так — як система (злоякісного) нарцисичного насильства, що затягує у себе глядача. І так, я досі наполягаю: керівництво цієї держави (а подекуди й її ментальна тканина) демонструє глибоко укорінений нарцисичний розлад — системний, жорстокий і перверзний.

Головне — не дати себе затьмарити

Завдання нарциса — перекрити іншого. Затулити світлом прожектора всю сцену. І в умовах війни це завдання стає ще підступнішим: нам нав’язують «історії каяття», «героїчні протести» і жалісливі обличчя, які, по суті, знову відводять увагу від головного. Наше завдання — не включатись у цей танок. Не грати за сценарієм того, хто хоче затьмарити нашу гідність.

Від Стокгольмського синдрому до Чорної Тріади

Коли ми говоримо про людей, що залишаються в токсичних стосунках із тиранами — неважливо, на рівні особистого чи державного життя — часто згадують Стокгольмський синдром. Це справедливо, частково. Але я запропоную розглянути ще одну рамку — ту, з якою я працюю в аналізі. Це так звана “чорна тріада”: макіавеллізм, перверзний нарцисизм і психопатія. Їх об’єднує головне — повна відсутність емпатії, співчуття й здатності до жалю.

І тепер уявімо не державу, а звичайну сім’ю, в якій є такий персонаж — один із тріади. У нього може бути дитина. Дружина. Родина. Але жодної емпатії. Жодного співчуття. 

У родині, де домінує один із представників “чорної тріади“, дитина не має справжнього вибору. Її або роблять «зручною», або проголошують «не зручною». У психологічному сенсі — це те, що ми називаємо функціональним призначенням дитини. Такі діти ростуть в умовах, де дорослі диктують, що добре, що погано, що дозволено, а що — карається (незважаючи на потреби дитини)

У цьому контексті рекомендую книгу «Матері з пограничними розладами та їхні діти» — там ви знайдете детальні описи батьківських архетипів: мати-відьма, мати-королева, мати-утікачка. Ці образи дуже промовисті — і вкрай точні. Саме такі матері й батьки виховують дітей, аби ті відповідали їхнім очікуванням. Не власним потребам. Не власному потенціалу. А лише тому, що «зручно» дорослому.

Моделі адаптації: від підкорення до наслідування

У такій атмосфері дитина має лише три реалістичні варіанти адаптації:

1. Стати зручною жертвою. Поступливою, тихою, «плюшевою». Жити без права голосу, без внутрішньої волі, без простору для самостійних рішень. Така дитина — тінь батьківських вказівок.

2. Стати наслідувачем тирана. Якщо страх сильніший за потребу в любові — дитина може почати копіювати агресора. Бо тоді її боятимуться інші, як бояться самого батька. Вона компенсує брак любові — демонстрацією сили, авторитарністю, емоційною холодністю.

3. Спробувати чинити опір. Це найризикованіша стратегія. Бо такий опір завжди карається. Репресіями, глузуванням, психологічним тиском. Або навіть фізичним покаранням. Така дитина стає публічним прикладом «як не можна» — і для себе, і для інших.

І ось ця логіка — «бий своїх, щоб чужі боялися» — стає основою не лише внутрішньосімейних систем, а й державного управління.

Тоталітарна сім’я як модель держави

Тепер просто уявіть собі масштабування: ця ж динаміка переноситься на державу. Якщо ви спроектуєте цю тоталітарну сімейну систему на рівень країни — картина стає лячно знайомою.

З 1917 року Росію послідовно очолювали фігури, які підпадають під опис «чорної тріади»: психопати, перверзні (злоякісні) нарциси, макіавеллісти. Вони обіцяли благополуччя, називали свій народ «великим», але на ділі — контролювали, принижували, маніпулювали. Вони ж встановлювали правила гри: підкоряйся — будеш жити. Спробуєш інакше — будеш покараний. Або сам, або твоя сім’я. Або і ти, і вони — показово, публічно, аби інші боялися.

Симбіоз другого порядку: коли тирана не відрізнити від жертви

І от минає 70 років — три покоління. Люди виростають у системі, де бути «зручним» — єдиний спосіб вижити. Де почуття страху поступово перетворюється на лояльність. Це вже не просто синдром — це симбіотична зв’язка. Ми в психології це називаємо симбіозом другого порядку: коли зв’язок між жертвою і агресором настільки щільний, що вже неможливо зрозуміти, хто ким керує.

«Я без тебе не можу, і ти без мене — теж», — каже така система. Тирани живуть за рахунок жертв, жертви — у залежності від тиранів. Розірвати це — означає втратити сенс, залишитись без опори. А головне — взяти на себе відповідальність.

І так виникає цей гібридний конструкт, де ззовні — «ми великі, сильні й непереможні», а всередині — маленький, заляканий, покручений від болю й сорому компонент.

Це і є психічне підґрунтя колективної прив’язаності до авторитарної влади — проєкція ранньої травми, втілення моделі дитячої безвиході.

Свобода ≠ Згода: коли ми проектуємо своє розуміння на інших

Повертаючись до сьогоднішньої теми — прив’язаності до тиранів, — важливо врахувати ще одну річ: зламати цю зв’язку надзвичайно складно. Для багатьох мешканців країни-агресора визнання того, що вони не просто жили поруч із диктатурою, а підтримували її, мовчали, боялися чи навіть пишалися нею — це не просто психологічний зсув. Це екзистенційна катастрофа. І їхні психічні захисти працюють на повну силу, щоби цю катастрофу не допустити. Раціоналізація, заперечення, ідеалізація тирана — це не просто пропаганда. Це іноді єдине, що втримує їхню крихку самоідентичність.

Разом із цим виникає ще один складний момент — помилкове ототожнення свободи зі згодою. Ми часто дивимося на інші народи крізь призму свого досвіду, своєї ментальності. І забуваємо, що свобода — це не лише про право вибору. Це ще й про здатність виносити цей вибір. Про внутрішній дозвіл мати свою думку, висловлювати її, конфронтувати, жити з її наслідками.

Для прикладу: в Україні ми можемо посваритись із менеджером у ресторані, написати гнівний пост про холодну картоплю в Макдональдсі, посміятись над депутатом і обуритися діями поліції. І це — норма. Ми не боїмося говорити. Ми не чекаємо дозволу, аби думати.

Можливо, хтось цього не помічає — але ми справді живемо на маленькому, живому, вільному острові демократії серед пострадянських уламків. Україна — не просто незалежна країна. Це країна, яка обрала відповідальність. І цим вона радикально відрізняється від інших.

Нам складно зрозуміти, чому інші не бунтують. Чому мовчать. Чому не чинять опір. І це не виправдання. Це — етап прийняття, який нам теж належить пройти. Щоб не загрузнути в розчаруванні. Щоб не витрачати сили на роздуми про те, чому “вони” не стали “нами”.

Пастка відволікання: повертайте вектор на себе

У цій боротьбі дуже важливо не втратити фокус. Бо іноді наші стрічки новин виглядають так: боротьба, Україна, спротив, гідність — а потім бах, і ми вже на черговому відео про “щось у них”. Це ловушка уваги. Вона зсуває пріоритет. Вона розмиває межі і фокус.

Ми маємо постійно пам’ятати: нас має турбувати не те, чи зрозуміють там. Нас має хвилювати те, що відбувається з нами. Тут і зараз. Бо ми несемо відповідальність за свою ментальність, свою свободу, свою країну. І наш досвід унікальний. Нормальність, яка для нас очевидна, — далеко не універсальна.

Культуральний сценарій: дитина, яка вирвалася з-під влади

Ці всі теми я розгортала у своїх попередніх статтях — про культуральний сценарій, про тоталітарну культуру, про труднощі відпускання. І зараз, слухаючи себе вголос, я знову повертаюся до образу тоталітарної сім’ї, з якого ми почали.

Той самий архетип батька-тирана, який тримає сім’ю у страху, — це образ, що працює на рівні культури. І ось, нарешті, дитина виривається. Кричить: «Я житиму по-своєму!» І це не просто психологічний акт. Це культурний розрив. Це як у терапії, коли клієнт каже: «Я достатньо дорослий, щоб вирішувати сам».

Саме так — через конфлікт, біль, втрати — і народжується суб’єктність. Справжня. Жива. Несимбіотична.

«А куди це ти зібралася, Україно?» — лунає крик тирана, що лишився без жертви

Ми, як нація, робимо те саме, що робить зріла особистість у терапії: сепарацію. Ми, Україна, сказали: «Я більше не твоя. Я піду в своє життя». І тут, як за класикою токсичних стосунків, тиранічний батько розвертається з криком: «А ну повернись! Без тебе мені погано!»

Бо гра закінчилась. Нема кого мучити, нема на кому демонструвати силу, нема кому «наздоганяти і карати». Тирану без жертви — порожньо. І тоді він починає атакувати, виривати хоч клаптик контролю, хоч уламок влади.

У психології це дуже добре знайомий сценарій: токсична мама чи тато, від яких дитина вирвалась, живе окремо, має власну сім’ю, цінності, життя. Але щороку на день народження — дзвінок. Не щоб привітати. А щоб вкотре зачепити. Принизити. Повернути хоча б голосом.

У книжці «Матері з пограничними розладами та їхні діти» описано приголомшливий кейс. Мати подарувала дочці торт із зображенням… гробу. На день народження. У вигляді «жарту». Думаю, зараз у багатьох із вас всередині все завмерло.

Тому що психічно здорова людина відчуває жах, сором, обурення від такого. Якщо у вас є діти, ви розумієте, наскільки це аморально. Але для токсичного батька — це норма. Це його меседж: «Ти не маєш права на свято, на життя, на власну радість».

Психологічні заборони як інструменти контролю

Тоталітарний контроль діє через внутрішні заборони. У трансакційному аналізі ми їх добре знаємо. Один із найстрашніших: «Не існуй». І саме цей заборон зараз вибивається з нас із гарматами, вибухами й тотальним терором.

Це боротьба за право існувати. Україна зараз у прямому сенсі виборює не просто територію — а право бути. Бути на мапі. Бути почутими. Бути тими, ким ми є.

Ще одна заборона: «не думай». Повертаючись до питання: «А вони там розуміють, чи не розуміють?» — відповідь складна. Бо для того, щоб щось усвідомити, потрібно вміти мислити. А в умовах, коли 70 років твою думку вбивали, це стає надзавданням.

«1984» Орвелла як інструкція? Уве.

Я нещодавно побачила чудовий мем, нібито від Орвелла (хоча насправді його фанатів): «Я писав не методичку. Я писав антиутопію.»

Але реальність виявилася настільки схожою на цей роман, що іноді здається, ніби хтось справді прийняв його за мануал.

Міністерство правди. Великий Брат. Фрази з телевізора: «ми ситі», «все добре», «нас атакують». Плюс ще крапелька релігійної ін’єкції — про божественну винятковість, обраність, терпіння. Додайте дрібку героїзму та величезну дозу страху. Перемішайте — і отримаєте культурну страву, яку споживають поколіннями.

Ще одна токсична заборона — «не будь собою». Тобто не відчувай себе, не визнавай своєї унікальності, не дозволяй собі мати кордони, смак, стиль, вибір. Не люби, кого любиш. Не говори, що думаєш. Не існуй як особистість — існуй як функція. Як деталь у великому механізмі.

Бути собою — це, здається, така проста річ. Бути брюнеткою з карими очима. Мати ніс картоплею. Говорити отак, а не інакше. Знати, що любиш, а що — ні. Розуміти, де твої межі. Знати, що можна не подобатись іншому — і це не трагедія. Це — життя.

Це і є свобода. І вона — те, за що ми боремось.

Бути собою — це означає жити у власному внутрішньому «квадраті»: бачити, що я думаю, відчувати, що мені подобається, робити те, що відповідає моїм цінностям, відстоювати свої кордони, і — головне — говорити те, що я хочу, а не те, що диктує «великий брат».

Бо коли ти не можеш конфронтувати те, що тобі не підходить, коли не можна висловити інакшу думку — право бути собою автоматично зникає. У таких системах заборонено бути здоровим. Заборонено мислити. Заборонено сумніватися.

Залежність як симптом несвободи

В тоталітарних системах дуже високий рівень залежної поведінки. Алкоголь, наркотики, поведінкові адикції — це способи втекти з того самого «не можна». І хоч залежність існує всюди, масштаб — важливий. І саме він свідчить про стан культури.

Там, де свободи немає, залежність заповнює порожнечу. А з нею — насильство, ізоляція, страх. І от коли хтось намагається сепаруватися, вийти з цього поля — воно чинить шалений опір.

Грандіозність не сумісна з емпатією

Щоб чинити насильство — треба вимкнути емпатію. А коли вимикається емпатія, народжується грандіозність. Образ «усемогутнього» диктатора, який не помиляється, який усе знає, який має право карати — це образ психічного викривлення.

Бо людина, здатна до емпатії, не зможе довго терпіти власне насильство. Вона почне відчувати біль іншого. І тому в диктаторських системах емпатію просто витравлюють — із мови, з освіти, з медіа.

---

Чому дитина прив’язується до тирана

Дитина, яка зростає в авторитарній родині — чи в авторитарній державі — не знає, що може бути інакше. Вона не бачила іншої системи координат. Для неї батько-тиран і мати-тиранічна (культура тиранії) — це єдине знайоме середовище.

І саме тому, навіть коли з’являється інформація про альтернативу, інша система сприймається як загрозлива. Бо невідоме — завжди страшніше за болісне, але знайоме.

Так, є ті, хто вириваються. Ми їх знаємо. Ми самі серед них. Але більшість — залишається. Хтось — через страх. Хтось — через звичку. Хтось — тому що вже колись намагався вирватись і був за це жорстоко покараний.

***

… дозволю собі завершити цю частину — не аналізом країни-агресора, а фокусом на нас. На собі. Бо саме тут — точка сили.

На відкритті мого проєкту «Філософія улюблені граблі» ми зробили один дуже символічний жест. Ми закрили двері. І не запускали гостей, хоча вони мали квитки. Вони сердились, тиснули на охорону, були роздратовані. А потім, прорвалися і –  слухали кілька годин —  відверті історії на заборонені теми – про заборони, про шлях до себе.

І на фінал я сказала зі сцени: 

«Я бачила, з яким запалом ви ламалися в ці двері, щоби потрапити сюди. То я бажаю вам, щоб у вас вистачило такого самого запалу, сили та волі — вийти з-під влади тих внутрішніх дверей, що вас стримують».

Коли ми виходимо з-під влади заборон — ми здобуваємо силу дозволу. Дозволити собі жити. Думати. Радіти. Кохати. Помилятися. Бути вдячними. Бути справжніми. І — найголовніше — бути собою.

Я бажаю нам усім — як нації, як людям, як живим істотам — не застрягати у битві зі старою владою. А поступово повертати увагу на себе. Входити у свою силу. У свою героїку. У свою цілісність. У свою неординарність.

Бо ми — неймовірні. 

Ми маємо право жити — і ніхто не має права нас у цьому обмежити

Наше право існувати, жити, бути собою — не предмет торгу.

Не те, про що хтось має право «думати».

Не те, що можна поставити під сумнів.

Це право вроджене, людське, непорушне.

Ми не повинні виправдовуватись, пояснювати, доводити, чому хочемо жити вільно. Ми вже вільні. І хай ця свобода потребує щоденного вибору — вона в нас є. Ми її витесали болем, зібрали по крихтах, захищаємо собою.

Тому дозвольте завершити цей ефір — і цей текст — із відчуттям цілісності.

---

Я знаю, що багато хто чекає наступних ефірів. Питання, які ви ставите, глибокі й важливі.

Мене запитали: чому виникає відчуття, що всі нам щось винні?

І це дуже сильна тема — ми її обов’язково покрутимо.

Я також обіцяла розповісти про ракетні відчуття — про ті хвилі шоку, страху, тривоги, які виникають після повітряних тривог, обстрілів і вибухів. А ще — про спотворені стадії прийняття:

не просто «шок, гнів, торг, депресія, прийняття», а те, що відбувається в реальному, травмованому досвіді.

Тож поговоримо і про це.

На добраніч і до зустрічі

Дякую вам за час, увагу, серця, реакції.

Ваші повідомлення, ваші думки, ваші «+» в чаті — це те, що створює простір спільного переживання.

Сьогодні нас було багато, і це відчувається.

Нехай ця ніч буде спокійною.

Особливо — для тих, у кого сьогодні знову довгий комендантський час.

Тримаю з вами зв’язок — у думках, у серці, в ефірах.

Обіймаю.

Залишу лінки на матеріали про заборони у своєму Telegram — кому цікаво, загляньте.

До наступного ефіру.

Ми ще поговоримо — і не раз.

Дякую вам. 

🕊 З повагою та відкритим сердцем — Марія Фабрічева

 

---

---

---

 

 

Вам може бути цікаво

Культурний сценарій

13 психологічних заборон з похідними варіаціями

© 13 психологічних заборон