Про гнів, симбіоз і несправедливість: чому нас тягне у стосунки які давно потрібно закінчити

---

Вітаю, друзі! Як завжди – традиційна перекличка «Як ви? І чи добре мене чути?”…. Чудово, дякую за реакції… Поїхали»

Сьогодні я хочу говорити не з позиції спокою — я в гніві. Але це хороший гнів, той, що штовхає до дії, до ясності, до меж. Увімкнула ефір на повному «куражі», бо надто часто в стрічці — не в усіх, але в певному сегменті — з’являється аналітика, яка мене відверто збентежила. Ніби хтось і досі переймається, як житимуть «ті люди» в державі-агресорі після санкцій. Як вони виживатимуть без Instagram, як впораються з відсутністю Netflix і нової колекції Zara. Мені важливо на це відреагувати.

Давайте відразу — я не проти аналізу. Але є речі, які не треба аналізувати у звичній парадигмі. В них немає сенсу. Я не бачу потреби витрачати свій внутрішній ресурс на пояснення, чому ті, хто голосував за війну, переживають через брак шенгену. І поясню, чому. Бо це — пастка зворотнього симбіозу. Цей термін я використовую, аби описати ситуацію, коли ми начебто відділилися, але все ще скролимо, переживаємо, язвимо, витрачаємо енергію на реакцію — замість того, щоб направити цю ж енергію на себе.

Я розумію, звідки ця реакція. Дуже по-людськи — хотіти, щоби й там було боляче. Але — і це важливо — це несправедливо. Бо в нашій реальності це взагалі не можна порівнювати. Абсолютно неможливо зіставити геноцид, терор, убивства, зникнення та руйнування, які ми переживаємо в Україні, з тим, що хтось там не може купити сумку в торговому центрі. Це — інші масштаби. Інший вимір.

І друге. Україна — суверенна держава. На її територію вторглися війська Російської Федерації. Це не «конфлікт». Це не «обопільна відповідальність». Це — варварська агресія.  навіть якби до 2014 року між державами існували політичні суперечності чи неврегульовані питання — це жодним чином не виправдовує ні анексію територій ні повномасштабну військову агресію.

Чому важливо проговорити й усвідомити цей феномен зворотного симбіозу? Бо наше завдання зараз — повернути фокус на себе. На свої втрати. На свої потреби. На своє зцілення. Так, історично, соціально, економічно ми були пов’язані — і до 2014 року, і після. У когось стосунки обірвались тоді. У когось — ні. Але сьогодні це вже не має жодного значення. Має значення інше: чи ми готові припинити аналізувати «їх» — і нарешті подивитися на «нас»?

Я обіцяла повернутись до теми культури насильства і пояснити, чому вона не лікується, поки людина в симбіозі. І так само поговорити про те, чому говорити з тими, хто в ній зростає, — майже безглуздо.

Знаю, що це непросто — обрізати емоційні нитки. Особливо коли ці зв’язки були — родинні, емоційні, бізнесові, дружні. Хтось розірвав їх у 2014 році, хтось — ще пізніше, а дехто тримався до останнього. Це нормально. Природно. Людське. Але тепер — ми у зовсім іншій точці.

Зараз йдеться не просто про вибір, а про психологічне виживання. Про повернення фокусу на себе. Не в режимі “хай там горить”, а в режимі “я більше не в цьому”.

🎬 «Різати — і не чекати перитоніту». Це стара фраза з фільму, яка дуже точно передає суть роботи з токсичними зв’язками. 

Сепарація як ломка

Я бачила це не раз у своїй практиці. Люди, які виходять із залежних стосунків —  зав’язків з токсичними батьками , нарцисичних шлюбів, з агресивного середовища — проходять через справжню емоційну ломку. І вона нічим не краща за абстиненцію після алкоголю чи наркотиків. Так само боляче. Так само тягне “знову подивитися”, “відкрити”, “перевірити, як там”, “написати щось їдке”, “спровокувати”, “довести”. Коли вже ніби й пішов, а все ще шукаєш очима, як він там без тебе.

Це і є зворотний симбіоз. Той, що не дає повернути собі автономію. Бо доки ви продовжуєте думати про того, хто вас травмував — неважливо: з ненавистю чи із жалем — ви все ще в стосунках. Психіка — не розрізняє «люблю» і «ненавиджу» в цьому сенсі. Вона бачить емоційне включення — і фіксується.

Тому сепарація — це не лише про фізичну відстань чи розірвані договори. Це про завершення циклу мислення, почуттів і реакцій. Інакше ми застрягаємо у внутрішньому монолозі з агресором.

Що робити?

• Відволікатися
• Займатися рутиною
• Витягати себе з новин, з чату, з потягу до реакції.
• Плакати, коли накриває.
• І знову відпускати.

Це правда боляче, особливо коли в нас справді були тривалі зв’язки. Але саме тому так важливо: не підкидати дрова у власний внутрішній вогонь. Ні аналітичними розбірками про те, як там у них, ні емоційним язвінням. Це не про раціональність — це про психогігієну.

Мене, як і багатьох із вас, розлютило, коли замість аналітики про нас, про українців, я побачила сплеск інтересу до “тих”. Мене не цікавить, хто саме почав цей тренд — не називатиму імен. Але я точно знаю, що ми заслуговуємо на іншу увагу.

Хочу бачити аналітику не про втрату Zara, а про те, як виживають українці.

Як тримаються ті, хто на фронті. Як живе і працює людина, яка втратила дім. Як відновлюються внутрішні сили у батьків, які вивезли дітей. Як ми справляємось із болем, який взагалі не передбачено людським досвідом.

Це — цікаво. Це — важливо. І це — єдине, на що варто зараз направити нашу увагу.

Нам потрібно дати собі дозвіл не знати, що там у них. Не перевіряти. Не намагатись зрозуміти. Не доводити. Обрати іншу стратегію — стратегію турботи про себе, а не втрати часу і нервової системи.

І зараз я ще раз поясню схему — ту, про яку часто запитують, коли говоримо про токсичні стосунки.

---

Як формується культура насильства

Щоб зрозуміти, чому неможливо вести діалог із тими, хто зростає в системі насильства — треба чесно подивитися на її витоки. І тут я прошу вас уявити.

Уявіть собі токсичного батька (чи матір — неважливо), з параноїдальними рисами можливо — навіть присутня психіатрична симптоматика, але  такий родитель формально функціонує в соціумі, але в родині керує як у казармі. У нього троє дітей. Вони мусять постійно бути під наглядом, доносити один на одного, жити за жорсткими правилами, де покарання — звична річ. І коли цей батько входить у стан афективного збудження — він карає дітей. Жорстко. Б’є по голові — буквально або метафорично.

Це і є момент травматичного запаковування насильства у форму «турботи». Так зрощується внутрішній сценарій: «Насильство = любов». І якщо тебе карають — значить, тебе люблять.

Такі діти виростають. І роблять свій “вибір”:

• Один відтворює цю модель. Не завжди буквально — не обов’язково б’є. Але вважає, що саме завдяки покаранням став “людиною”. А отже, будь-яке жорстке втручання, насильство, репресія — це форма турботи. Бо «мене ж так виховували, і нічого — виріс».
• Інший замикається в собі. Живе у тригерах та флешбеках, у фантомному болі. Найменший порух думки про спротив чи втечу запускає образ “караючого родителя – страшної мамаші“, і психіка миттєво заливається страхом. Блокуються воля, дії, мислення. І тоді — алкоголь, залежність, втеча в туман.
• Третій — ніби біжить. За три-дев’ять земель. Навіть розповідає, як вижив. Як вирвався. Але тільки до того моменту, поки хтось із «родини» не приїде провідати — або не надішле «вісточку». І тоді… усе запускається наново. Автоматично. Бо ще не відбулось справжнє психологічне розривання зв’язку.

А четвертий тип? Ні. Його не буде.

Не буде псевдосвободи, якщо всередині досі живе внутрішній кат.

Насильство породжує насильство

Це передається. Із покоління в покоління. Далі діти можуть відтворювати ту ж модель — або просто вибрати інші форми насильства. Але суть залишається. Якщо модель не проговорена, не зупинена, не усвідомлена — вона буде повторюватися. У зміненій формі, під іншими словами, але з тим самим посланням: контроль, підкорення, провина, страх.

А ми?

Так, ми теж з вами — вихідці з тоталітарної системи. Так, у нас теж були удари — фізичні, вербальні, психоемоційні. І ми теж не з першого разу почали бачити, що є щось інше.

Я не буду ідеалізувати — в Україні теж було насильство. І родинне, і соціальне. Але ми — змінювали це. Ми працювали з цим.

Я була однією з тих, хто проводив тренінги, хто займався профілактикою, хто пояснював, що таке здорові стосунки. Це не завжди було швидко. Але воно рухалося.

А в державі-агресорі — навпаки. Там посилювався культ насильства. Там було модно соромити жертву. Там був девіз «сама винна» — і він навіть не піддавався сумніву. Там жертва зґвалтування могла потрапити в ефір федерального телеканалу — як злочинниця. І діти, що зазнавали насильства вдома, виставлялися як ті, хто «спровокували».

Це не просто різні країни. Це — різні культурні сценарії. І зараз нам критично важливо це усвідомити. Не для того, щоб засудити, а для того, щоб вийти з симбіозу. Щоб перестати шукати людяність у структурі, де її не закладено.

---

Коли насильство стає світоглядом

Те, що ми сьогодні бачимо як зовнішню агресію, — це не тільки політика, армія чи пропаганда. Це культура, сформована на звичці до насильства. Пропаганда в РФ працює не просто через брехню — вона живиться глибоким, системним спотворенням логіки, сенсів і реальності.

Це не просто фейки. Це лженаукова реальність, де люди щиро вірять у «птахів-десантників», у «змішування вірусів у чані» та в те, що птахи змінюють напрям польоту за наказом.

І навіть діти другого класу в наших школах знають: птахи летять на південь, а Україна на карті розташована південніше. На північ птахи ще літати не навчилися — але для росіянців міф сильніший за карту, географію і логіку.

Це не від незнання — це від небажання думати та від перманентного привчання до безглуздя. Якщо система працює на пасивність, вона не потребує критичного мислення. Достатньо змалку привчити до абсурду, закріпити страхом — і далі будь-яке безглуздя сприйматиметься як «нормальне».

Країна, яка ніколи не виходила з насильства: від сталінізму — до терору 90-х, від Єльцина — до Путіна. 22 роки під одним авторитарним керівником. Без передиху. Без терапії. Без переосмислення.

Чому з ними не можна говорити?

Тому що людина, яка зростала в системі насильства, швидше за все буде його раціоналізувати:

• переозначувати («це не насильство, це порядок»)
• применшувати («було гірше»)
• інтелектуалізувати («все складно»)
• перекладати відповідальність («сама винна»)
• газлайтити («це тобі здалося»)

Ось приклад:

мені нещодавно написали, що «в 1941-му бендерівці погано поводилися з місцевим населенням». І я поставила єдине запитання: Як це корелює з тим, що зараз, у 2022-му, нас бомблять і катують? Який зв’язок? Жодного.

Але тут вмикається класична тактика — сплести давнє і теперішнє, аби легітимізувати сьогоднішнє насильство. Це суміш інтелектуалізації з газлайтингом:

«Там колись щось було → значить, ми маємо право робити що завгодно зараз». Це не просто нелогічно. Це небезпечно.

Людина з базовою шкільною освітою бачить логічну дірку. Але пояснити неможливо. Бо в голові — звичка до насильства. Звичка сильніша за логіку

Днями хтось із моїх знайомих поставив цікаве питання: А хіба не можна змінити парадигму мислення, навіть якщо ти зростав у насильстві?

Згадали навіть приклад: «Євреї 40 років ходили пустелею, щоб вийти з єгипетського рабства». Так. Але вони вийшли. Не залишились.

🧩 Це й є відповідь: Щоб змінити парадигму — треба вийти. І не повертатись. Зміни можливі — але тільки після повної сепарації

Якщо ми беремо одну конкретну людину, яка виросла в системі насильства, зміна можлива. Але тільки за умови повної, безповоротної сепарації від “токсичного батька”. Жодного контакту. Жодних «а може ще поговоримо». Бо кожна нова спроба «зрозуміти» — це черговий виток ретравматизації.

---

Коли психіка обирає втечу

В теорії трансакційного аналізу є концепція так званих «люків» — психічних шляхів виходу у разі непереносимого стресу. Один із них — зійти з розуму. І це не метафора. Це спосіб, у який психіка може втекти з реальності, що стає нестерпною.

Сімейна пара аналітиків — Аарон і Джеки Шифф — заснували у США Школу Катексису (Cathexis Institute), також відому як напрям реперентингу (Reparenting, «переродительствування»). Їхня робота була спрямована на допомогу людям, які пережили глибокі ранні травми — фізичне, емоційне чи сексуальне насильство в дитинстві, а також пацієнтам із психотичними розладами, зокрема з діагнозом шизофренія.

Шиффи створили цілісну систему підтримки, яка поєднувала медикаментозну корекцію, довготривалу психотерапію, побудову безпечного емоційного середовища та поступову соціальну адаптацію. Їхні спостереження показували: значна частина пацієнтів із психічними розладами — це вихідці з деструктивних родин, де насильство було нормою. У когось — удари, у когось — хронічне приниження й психологічне руйнування.

У відповідь на нестерпну реальність психіка цих людей іноді обирала єдиний доступний спосіб самозахисту — вихід у змінений стан свідомості. І хоча у межах терапевтичної програми пацієнтам вдавалося поступово відновлювати функціонування, зустріч із токсичними батьками часто запускала рецидив. Виникала глибока регресія, сценарне провалювання, і вся попередня робота фактично руйнувалася.

Так, це соціально неприйнятно в багатьох культурах. Але терапевтична практика показує: контакт із насильником — це тригер, який відкидає назад. Тому для збереження себе буває необхідно розірвати зв’язок повністю.

Зміни можливі. Але завжди є певна ціна.

Тепер — пряме продовження відповіді на питання: а чи можлива зміна парадигми мислення, якщо людина виросла в культурі насильства?

Так, можлива. Але тільки якщо:

• визнано масштаб і глибину дитячої травми, яка сформувала стиль реагування
• є підтримка (психотерапевтична, соціальна, іноді медикаментозна)
• відбувається глибока свідома сепарація

Це не про “взяти себе в руки”. Це роки — іноді десятки років — глибинної терапії. Такі люди носять у собі наслідки системного насильства все життя. І навіть якщо їм вдається жити, будувати стосунки, працювати — це завжди про велику внутрішню працю.

А якщо ми говоримо не про людину, а про суспільство?

Якщо перед нами — не окрема людина, а суспільство, яке ніколи не знало іншої моделі, яке звикло, що “так було завжди”, яке навіть чути не хоче про інше — тоді мова вже не про психотерапію. Мова про культуру насильства, яка стає колективним світоглядом.

І тут усе посилюється:

• мілітаризація свідомості,
• гіперреактивна агресія на будь-яку інаковіть,
• зневага до міжнародного і соціального права.

---

Як вирішуються конфлікти? 

У нормальному, цивілізованому суспільстві:

• Якщо я не можу домовитися з сусідом — я йду до суду.
• Якщо в мене конфлікт у бізнесі — я звертаюсь до медіатора або у регулюючий орган.
• Якщо не працює мирне вирішення — існують інституції, що мають допомогти.

Але я ж не беру рушницю і не йду його розстрілювати — бо він «мене дратує».

У суспільстві, де насильство стало нормою, ця ж сама історія звучатиме інакше:

• «А що, він сам винен. Він же чіплявся. Він же щось сказав.»

Це — дегуманізація. Це — спотворена логіка, яка виправдовує насильство, бо «жертва спровокувала». І нам із вами важливо розрізняти це — не лише в геополітиці, а й у власній свідомості.

У культурі насильства не працює логіка причин і наслідків. Там діє лише одне правило: хто сильніший — той має рацію: 

• “Я вдарив — бо не витримав” 
• “Я забрав — бо міг”
• “Я напав — бо ти б, можливо, теж напав”

Ні. Це не аргументи. Це — патологія. 

Факт у тому, що ти вдарив — бо не вмієш управляти своїми емоціями. Бо тебе так виховали. Бо ти не уявляєш іншого способу взаємодії, окрім як через залякування, примус і контроль.

Геополітичне дзеркало психічної структури

Те, що ми бачимо зараз на глобальному рівні — це не просто політична стратегія. Це — масштабована травма, що діє за тими ж сценаріями, що і в родині з аб’юзером:

— я спочатку забрав у тебе щось;

— потім захотів ще;

— а потім напав повністю — бо ти не погодився.

Це не анекдот. Це сценарій. І що гірше — він сприймається як норма тими, хто виріс у культурі, де насильство, мілітаризм і привілей вважаються основою справедливості.

---

Чи варто очікувати розуміння, коли людина десятиліттями чує з кожного праски, що бити — це нормально? Що тюрми — місце тортур. Що мовчання жертви — чеснота. Що скаржитись — соромно. Що «сама винна». Що терпи.

Це не просто інформаційний фон. Це — внутрішня моральна архітектура, яку вибудовують поколіннями. І тому навіть якщо хтось вийде на мітинг, це буде не через співчуття до України, не через жаль до загиблих. Це буде класичний п’яний бунт без пощади. Така традиція.

Я вже говорила, що виросла в російськомовній сім’ї. Я живу в Україні. Я еврейка за походженням і українка — за ідентичністю. Тож коли мені намагаються доводити, що в моїй країні треба провести «денаціоналізацію» — мені хочеться взяти томик Mein Kampf і запустити його в голову співрозмовника.

Так, я злюсь. І я маю на це повне право.

🧩 Іноді не важливо, якою мовою тебе виховували. Важливо — якою парадигмою ти мислиш. До кого ти відчуваєш приналежність.

Вчора я думала про ще одного свого дідуся…

Він воював у Другій світовій. Його ім’я було внесено до списків визволителів Севастополя. У нього був орден Червоної Зірки, орден «За відвагу» — ті нагороди, які в той час означали щось серйозне.

І я подумала:

Якби він побачив оці зетки…

Якби побачив цей тотальний безпредел…

Мабуть, попридушував би їх своїми руками.

Це — не пафос. Це — біль. Це — відчуття зради всього, за що справді воювали наші діди. Не за імперію. Не за страх. І точно не за право бити першими ба більше – вбивати .

І саме тому нам важливо не тільки перемагати, а й очищувати себе. Бо ми всі — носії уламків старого.

Наше завдання — повільно, свідомо, чесно витягувати з голови ці осколки. Визнавати, де ми досі вважаємо «удар палкою» допустимою відповіддю та ставленням до себе чи інших.

Мені іноді хочеться, аби дідусі тих, хто зараз виправдовує насильство, піднялись із землі і сказали словами Тараса Бульби: “Я тебе породив — я тебе і вб’ю”.

Я, як психолог, можу підтягнути десятки теорій. Можу дістати з DSM чи МКХ-10 відповідні діагностичні критерії. Можу навіть скласти повну психоаналітичну карту колективного безумства.

Але як людина, яка живе в цій історії, яка бачила й пережила занадто багато — мені не потрібні додаткові докази.

А після уважного перечитування 14 ознак вічного фашизму за Умберто Еко — у мене немає більше запитань. Ні щодо того, де справді фашизм. Ні щодо того, як виглядає геноцид щодо українського народу. Ні щодо того, що відбувається зараз.

---

Чи почнеться справжнє відновлення

Ми зараз — у точці великої ломки. Але саме тому наші головні завдання — витримати, відновитися, і, найважливіше — зберегти себе. Свою ідентичність. Своє самоповагу. І повагу одне до одного.

Якщо вже хочеться щось проаналізувати — аналізуйте себе.

• Свій ресурс.
• Свої мікроплани.
• Свої відновлення.
• Свої етапи — день за днем.

Там, де увага до себе — там і повернення сили. Бо справжній рух — не в аналізі агресора. А в турботі про себе.

Сподіваюся, що цим емоційним ефіром я бодай трохи відбила у вас охоту встрягати в токсичні стосунки — з людьми, з інформацією, з ідеологіями. Так, була трохи на куражі. Але, можливо, саме це зараз і потрібно.

Будуть питання — питайте. Схочете щось обговорити — приходьте.

У наступному ефірі поговоримо про «люки» і сценарні атрибути — буде цікаво.

А сьогодні — просто пам’ятайте:

Ми житимемо. Красиво і гідно.

Обіймаю вас. Ви — прекрасні. Ви — сильні.

Несіть далі благу новину — про те, що з прямого і зворотного симбіозу можна вийти.

Що сепарація — це не відмова від любові, а її форма.

І що жити своїм життям — це не егоїзм, а право.

Не ведіться на провокації. Бережіть себе.

Вірте в себе, у ЗСУ і в маленькі дива, які обов’язково трапляються.

До зустрічі — на ефірі, з повагою та відкритим сердцем, Марія Фабрічева 

---

---

___________________________