Давай знімемо кіно VII.
Давай знімемо фільм з непередаваним крізь екран ароматом скандалу.
Немає нічого страшнішого за поворот ключа в дверях — це той момент, коли знаєш, що батько знову п’яний. А отже, треба ховатися швидко або вдавати, що вже спиш, і тоді він не лізтиме зі своїми розмовами і не дихатиме тобі в обличчя перегаром.
Це означає, що треба терпіти і мовчати — мама просить про це, бо коли ми не мовчимо, він погрожує, що зробить щось жахливе з нами або вижене її на вулицю.
Те, що він б’є, не є найстрашнішим. Найстрашніше — це те, що він приводить до хати своїх дружків, і вони дивно дивляться на нас із сестрою. Від їхніх поглядів стає холодно і липко, хочеться завмерти, зникнути, заснути і не прокинутися.
Батько каже, що всі жінки — суки, що їх потрібно тримати в їжакових рукавицях, і що йому не просто так дано дві дівки, щоб він зміг зробити з них «то шо треба».
Коли він тверезіє, то просить вибачення і борщ. І мама готує йому цей борщ, а нам із сестрою хочеться підсипати отрути, щоб він більше не пив, щоб просто зник, адже вірить йому тільки мама, а ми з сестрою знаємо: ще година, і він знову вийде за поріг, де під кожним кущем прихована “допоміжна пляшка“.
А значить, мине трохи часу і треба буде прислухатися до того, яким приворотом заскрипить ключ у дверях…
Сестрам дванадцять і чотирнадцять років:
- Усе, що вони знають про дім: тут небезпечно, і треба бути на поготові.
- Усе, що вони знають про стосунки: їх краще й не починати.
- Усе, що вони знають про жінок: не хочуть бути такими слабкими, як мати.
- Усе, що вони знають про чоловіків: всі вони — п’яні козли.
Давай знімемо фільм з непередаваним крізь екран ароматом скандалу.
© MFabricheva
