Прогулянки антисоціальною шкалою © частина 2

першоджерело: © facebook/Марія Фабрічева

Скільки себе пам’ятав Коля — його дратувало все. 

Його бісили правила, гігієна, шкільні завдання і мати, яка постійно причитала.

Але найбільше — його дратувало, коли з ним намагались про щось домовитись або про щось просили. Тоді він втуплював погляд у порожнечу й мовчки відходив убік.

У дворі Миколи боялися до лячного. Старенькі бабусі хрестилися, коли він проходив повз, а немовлята в колясках раптом починали верещати. У такі моменти він завжди зупинявся і довго дивився у бік переляканих сусідів —наче це було єдине, що приносило йому задоволення: усвідомлення того, що люди відчувають жах, лише побачивши його. А тих наївних диваків, які пробували з ним заговорити, він обдаровував холодним поглядом, спльовував у бік і повільно, наче знущаючись, промовляв: «Ну і чьо ти там хотів?..»

Старожили двору казали, що після будь-якого контакту з Колею — по спині йшов лютий мороз, і вже нічого не хотілося. Вони, наче хранителі місцевої легенди, попереджали нових мешканців:

«Краще нічого в нього не хотіти — цілішими будете».

У районі ходили моторошні чутки: що Коля їв дітей. Що сидів «на зоні», і навіть там його боялися не менше. Що загартовані рецидивісти обходили його стороною, не кликали ні в розбірки суворого режиму, ні до «прийомки» новачків у камеру.

Коля багато пив. Сам. У повній самоті. І це, як здавалося, давало йому додаткове право лякати район.

Єдиним, з ким у нього була хоч якась «дружба», був дворовий пес на кличку Хромий. Ходили чутки, що ногу тій собаці травмував сам Коля — коли йому ще й десяти років не було…

В Ігоря були очі кольору лазурі. 

Так дивляться ангели. Принаймні, не менше.  Жінки починали тремтіти, щойно він зупиняв на них погляд — не моргаючи, пронизливо — і з-під густих, шовковистих вій проступали ці самі ангельські очі. У нього була дивовижна здатність — завмерти й довго, дуже довго дивитися крізь новоспечену «рабиню кохання». Поки вона не втомлювалася перебирати в голові питання, ідеї, бажання, дії… А тоді він увімктався. І мовив: «Гаразд… зроби для мене… ось це… або оте…» – І вони робили.  Тупі, нікчемні вівці.

Ігор не любив людей. Все почалося з матері, яка постійно щось йому говорила, повчала, виховувала. Шалений гнів викликав і вітчим — завжди випрасуваний, мовчазний військовий.

Він не говорив — він віддавав накази. Ігор чекав. Дуже чекав, коли їх не стане. Але старі виявилися з козацьким здоров’ям. А ще й тітку, мамину сестру, привезли…

«Не було вже сил терпіти, розумієш», — говорив Ігор молодій розлученій прокурорці.

А вона все дивилася і дивилася в його бездонні очі, які знову проступали з-під густих шовкових вій… радіючи — хоч і несвідомо — що сьогодні він не завмер, а вів з нею душевні розмови.

Розповідав, чому вчинив потрійне вбивство.

Ігор отримав 20 років замість довічного. А ще рік — надсилав прокурорці листівки з ангелами, намальованими кольоровими ручками. Йому подобалося малювати ангелів.

Навіть більше, ніж керувати жінками, які знову і знову тонули в його лазурних очах…

У Ігоря ніколи не було проблем — ні з сексом, ні з їжею, ні з цигарками, ні з горілкою. Єдина проблема полягала в тому, що, на відміну від намальованих ангелів,

усі ці тупі вівці його дратували.

І тоді він зривався. Вивергав свій праведний гнів. Бив — до втрати свідомості. Але вони мовчали.

То чи то від одурманення його ангельськими лазурними очима… чи то тому, що Ігор умів бити так, що не лишалося жодного сліду.

Аня народилася в багатодітній родині — була другою дитиною з десяти, найстаршою серед сестер.

І разюче відрізнялася від своїх ровесниць. Якщо інші дівчата мріяли про творчість, красиве життя, кохання або власну справу, Аня не хотіла нічого. Взагалі нічого.

Дружити з Анею було неможливо. Хлопці залишалися з розбитими носами або вивихнутими руками. Без причини. Просто тому, що бісили Аню.

Для дівчат спілкування з нею було ще небезпечнішим. Бо Аня могла буквально продати людину. У прямому сенсі слова. І продавати «подружок» гостям зі столиці їй вдавалося віртуозно.

У компаніях, де з’являлася Аня, завжди коїлося щось дивне. Людей ніби вивертало навиворіт. Починалися сварки, склоки, бійки. Згодом, звісно, мирилися. Та осад залишався. І ніхто не міг пояснити — які демони бродили серед них того вечора.

Чим старшою ставала Аня — тим більше її тягнуло до безладу. Вона курила «траву», пила все, що «горить», годинами зависала за гральними автоматами. Ніколи не одягалась красиво. Не користувалася парфумами й косметикою.

Іноді, у п’яному чаді, вона голилася налисо — брови, волосся, все — і в такому вигляді навідувалася до старих «подружок» у гості. Погрожувала, що розповість чоловікам про юнацькі подвиги — і просила гроші в борг.

Якось одна зі старих знайомих не витримала. Поскаржилась чоловікові. І Аню посадили. Надовго. Чоловік виявився з великими зв’язками…

З тюрми Аня не вийшла. У районі ходили чутки, що там вона зустріла своє дзеркальне відображення. Але це вже зовсім інша історія…

Термін «соціопатія» з’явився у 1930-х роках і позначав соціальне підґрунтя психопатії. Питання про те, чи є дисоціальний розлад особистості органічним захворюванням чи ні, залишається відкритим — з огляду на відсутність єдиної думки щодо його причин.

Ерік Берн говорив, що у світі існує дві форми прояву соціопатії:

— латентний, або пасивний соціопат — більшу частину часу поводиться цілком пристойно, приймаючи авторитет зовнішнього джерела, наприклад, релігії чи закону, або прив’язуючись до якоїсь сильнішої особистості, яку сприймає як ідеал. Такі люди керуються не звичайними міркуваннями пристойності чи людяності, а підкоряються лише власному тлумаченню того, що «написано в книжці». Цікавими прикладами латентних соціопатів Берн називає «християн», які дискримінують інших, або юристів без етичних принципів, що навчають злочинців, як порушувати норми людяності, не потрапляючи до в’язниці.

— активний соціопат — позбавлений як внутрішніх, так і зовнішніх обмежень. Він може тимчасово приборкувати себе і вдягати маску добропорядності — особливо у присутності тих, хто очікує від нього відповідальної поведінки. Але щойно опиняється поза полем зору авторитетних дорослих — перестає себе стримувати.

Ненсі Мак-Вільямс описує цей розлад як глибоку неспроможність (або крайнє послаблення здатності) формувати прив’язаності до інших людей — зокрема до батьків і дітей. На її думку, соціопат не бачить зв’язків між людьми і тлумачить будь-які взаємини виключно як взаємну маніпуляцію.

Кент А. Кіл у книзі «Психопати. Достовірна розповідь про людей без жалю, без совісті, без каяття» зазначає, що один із недоліків діагнозу «соціопатія» полягає в його надмірній широті: занадто багато людей підпадали під його критерії. Фактично, будь-який злочинець міг відповідати цим характеристикам. Ще одним побічним ефектом стала плутанина: соціопатію часто змішують із психопатією.

І справді, межа між психопатом і соціопатом — надзвичайно тонка. Її іноді складно вловити навіть маючи достатню підготовку та діагностичний матеріал. А вже зробити висновок «на око» — взагалі неможливо.

Ось лише кілька характерних контрастів:

• педантичність — проти недбалості;
• холодна стриманість (ігнор) — проти неконтрольованих емоційних вибухів (лють);
• перверсії (сексуальні відхилення) — проти девіацій (відхилень від соціальних норм);
• інтерес до людських зв’язків — із метою зрозуміти, як «влаштовані» ті, хто відчуває — проти зацікавленості лише у формах залежності, де стосунки потрібні для задоволення патологічної потреби;
• відсутність емоційного контакту — проти ненависті й люті як єдиних форм вираження почуттів…

Неймовірно тонка грань, чи не так? Щоб її побачити — потрібно вступити у близький контакт. Але ж ви не збираєтесь, усупереч закликам глянцевих журналів, перевіряти на собі ті самі «шість точних кроків для розпізнавання психопата і соціопата»…

А чи, бува, таки плануєте?

 © Марія Фабрічева

блок перший тут:

Прогулянки антисоціальною шкалою © частина 1