Кордони відповідальності: чому важливо структурувати власний досвід

---

Вступ: час на паузу і перезавантаження

Добрий вечір! Сьогодні я пропоную зробити невеличку паузу у щоденному потоці інформації та звернути увагу на себе. У своїх сторіз та в Telegram-каналі я поділилася вправою для що допоможе у структуруванні — простим, але дієвим способом зупинитися, озернутися на прожитий місяць і розкласти особистий досвід по поличках. Це своєрідна профілактика психологічного «замороження» — стану, у якому ми ніби існуємо, але не відчуваємо себе живими.

Структурування досвіду важливе незалежно від того, наскільки травматичним чи спокійним був період. Це спосіб повернути собі активну позицію: розморозитися, усвідомити себе і почати діяти далі, опираючись на власні спостереження і висновки.

Тож запрошую вас приєднатися до невеличкого «інфодетоксу», скористатися підготовленою вправою (з покроковим планом) у Telegram-каналі та подарувати собі якісну перерву для відновлення.

• Про Telegram-канал та захист простору

Нагадую: мій Telegram-канал зараз закритий. Це вимушений крок безпеки після спроб зламу. Тож, будь ласка, слідкуйте за оновленнями через посилання у біо. Всі вправи, техніки й практики тепер доступні лише там — у безпечному середовищі.

---

Зміна фокуса: механізми тоталітаризму — як суспільство втрачає себе

Переходячи від особистого до суспільного: сьогодні хочу коротко поділитися спостереженням, яке зачепило мене під час прослуховування одного подкасту. Іноді здається, що дослідження тоталітарних режимів — це щось далеке, архівне. Але насправді ця тема болісно перегукується з нашим сьогоденням. Механізми маніпуляції, нав’язування пасивності та контролю — це не лише історія, це виклики, з якими ми стикаємося тут і тепер.

Мене завжди захоплюють фахівці, які вміють пояснювати складні речі просто, «на кольорових запальничках», як я люблю казати. І ось коротка структура, якою хочу з вами поділитися: чим відрізняється авторитарний режим від тоталітарного.

• Авторитарний режим: “Живи собі спокійно, тільки політики не чіпай”

В авторитарній системі політики фактично кажуть громадянам: живіть як хочете, розвивайтеся, працюйте, створюйте родини, але — не втручайтеся у політику. Ваше особисте життя — ваша справа. Політичне — ні.

Ця модель нагадує ситуацію «Масяня без політики»: ніби й вільно, але насправді простір обмежений. Від людей не вимагають активної підтримки влади — достатньо пасивності. І саме ця пасивність розхитує горизонтальні зв’язки — дружні, сімейні, соціальні стосунки, що утримують суспільство живим.

Там, де люди не говорять про важливе, не об’єднуються для спільних дій, виникає інфантильність: «ми нічого не вирішуємо, за нас вирішать». Ця ілюзія зручності — пастка, яка підточує суспільство зсередини.

Горизонтальні зв’язки: невидимі корені свободи

Горизонтальні зв’язки — це тканина здорового суспільства. Це дружба, партнерство, відверті розмови. Там, де вони міцні, люди здатні самоорганізовуватися, підтримувати одне одного і навіть у важкі часи зберігати гідність.

Українська спільнота має потужну традицію горизонтальних зв’язків. Ми вміємо говорити вголос, дискутувати, сміятися навіть з найсерйозніших тем. Це не слабкість, а ознака внутрішньої сили й свободи.

І саме тому так важливо підтримувати свої особисті й соціальні зв’язки — навіть тоді, коли здається, що «від нас нічого не залежить».

• Тоталітарний режим: мобілізація без права на сумнів

Якщо авторитарний режим дозволяє громадянам жити спокійно поза політикою, то тоталітаризм діє інакше. Він активно мобілізує суспільство, вимагаючи рухатися у строго визначеному напрямку — відповідно до курсу партії та керівництва. Думка громадян не запитується: їхня роль зводиться до виконання наказів і участі у колективних діях без права на сумнів.

У такій системі немає місця горизонтальним зв’язкам. Люди перестають бачити одне в одному партнерів або друзів — замість цього вони сприймають інших як потенційних ворогів, джерела небезпеки. Ця атмосфера підозрілості й роз’єднаності — ґрунт, на якому тоталітаризм легко пускає коріння.

Відсутність зав’язків — поживне середовище для тоталітаризму

Відсутність горизонтальних соціальних зав’язків сприяє встановленню тоталітарного порядку. Коли люди перестають спілкуватися відкрито, підтримувати одне одного й об’єднуватися за спільними цінностями, суспільство стає вразливим до централізованого контролю.

Для мене це спостереження стало важливою частиною у власному аналізі: чому в деяких суспільствах відбувається розрив зав’язків, чому не вдається достукатися до людей, чому багато хто, здавалось би, свідомо рухається в напрямку самознищення. Відповідь частково полягає у трансгенераційних механізмах: історичні події, травми, пропаганда створили середовище, де пріоритет мають не співпраця і довіра, а ізоляція та підозрілість.

Історія тоталітарних режимів, зокрема досвід 1930-х років у СРСР, наклала глибокий відбиток на сьогодення. Якщо пригадати персонажів Булгакова (як би ви до нього не ставилися) — професора Преображенського та його антагоністів Шарікова і Швондєра — стає зрозуміло, що тоталітаризм сприяв розмноженню саме другого типу особистостей.

На жаль, у певних суспільствах (зокрема в країні з абревіатурою рф) нащадків «Шарікових» і «Швондєров» виявилося більше, ніж послідовників Преображенського — людей мислячих, відповідальних і вільних. Саме тому тоталітарні тенденції так швидко і природно відновлюються у цих просторах.

Чи може демократичне суспільство несподівано стати тоталітарним?

На щастя (або на жаль для любителів простих сюжетів), тоталітаризм не виникає раптово. Це завжди процес, а не блискавичне перетворення.

Спочатку суспільство розслабляється під авторитаризмом, де «вирішують за нас», де спокуса плисти за течією видається комфортною. Тільки потім, поступово, втрачаючи внутрішні межі та відповідальність, суспільство може скотитися в тоталітарну модель.

Є сигнали, які свідчать про початок процесу: посилення централізації, ерозія горизонтальних зв’язків, зміщення відповідальності з особистості на «владу», зростання байдужості до суспільних справ. Саме ці “дзвіночки” варто уважно вловлювати.

---

Формування внутрішніх меж відповідальності

Що може вберегти від остаточного занурення у тоталітаризм? Відповідь — у формуванні чітких особистісних меж відповідальності.

Відповідальність буває різною:

• особиста — за свої вчинки та вибори
• громадянська — за участь у житті спільноти
• соціальна — за підтримку і турботу про інших
• політична — за усвідомлення своїх прав і обов’язків у суспільстві.

Кожен із нас має самостійно визначити, де проходять його межі відповідальності, і не дозволяти їх розмивати ззовні. Це внутрішній вибір і постійна робота над собою — без нав’язаного почуття провини, без штучного примусу.

Чому важливо працювати з почуттям провини

Одна з великих пасток — це некритичне прийняття провини, нав’язаної зовнішніми джерелами. Саме тому сьогодні ми торкнемося теми роботи з почуттям вини.

В одному із прослуханих подкастів експерт дуже влучно зауважив: сучасна інформаційна агресія часто намагається не тільки контролювати поведінку, але й через нав’язування провини підривати особистісну цілісність людини.

Саме ця думка стала відправною точкою для розмови в ефірі: як звільнитися від маніпулятивної вини і зберегти себе у світі, який постійно випробовує наші межі.

• Відчуття вини vs відповідальність

Одним із важливих моментів, на який звертаємо увагу, є природа почуття вини. Часто ми спостерігаємо, що в ситуаціях великої психологічної напруги (зокрема під час війни) виникає змішування провини та відповідальності.

На практиці це виглядає так: здебільшого, з боку українців на адресу родичів у Росії звучить заклик не до провини, а до відповідальності. Проте багато людей на тій стороні відгукуються саме почуттям вини — або заперечують його, або тонуть у ньому, або всіляко уникають переживання цієї емоції. Чому так відбувається?

Бо визнання своєї відповідальності означає вихід із позиції безпорадності — а це болісно. Адже набагато легше залишитися в ролі жертви: «Я нічого не міг зробити», «Мене обдурили». Тому почуття провини часто стає захисною маскою, що прикриває страх перед власною безпорадністю і небажання брати відповідальність за власні дії чи бездіяльність.

• Політична відповідальність: розмиті межі і небезпека

Ще одна небезпека – втрата політичної відповідальності. Там, де люди масово відмовляються від усвідомлення своєї ролі у суспільних процесах, виникає вакуум відповідальності — і в цей вакуум заходить тоталітаризм.

Чим розмитіші межі політичної відповідальності, чим слабкіше відчуття особистого впливу на процеси в державі, тим легше суспільству скотитися у режим, де рішення приймаються без участі громадян. А потім звучать стандартні виправдання: «Ми не винні», «Ми не знали», «Нас обдурили».

Тому важливо постійно тримати у фокусі межі своєї відповідальності — особистої, громадянської, соціальної та політичної. І не дозволяти почуттю провини витісняти або паралізувати відповідальні дії.

• Відчуття провини як сценарна пастка

На основі досвіду роботи з клієнтами ще до початку повномасштабної війни, я завжди акцентувала увагу на поверненні відповідальності за життя людині. У психотерапії це один із базових принципів.

Як слушно зазначають автори трансакційного аналізу: «Незалежно від того, що з тобою сталося в минулому, ти несеш відповідальність за те, що відбувається з тобою сьогодні і що відбуватиметься завтра.»

Ця ідея особливо важлива в умовах кризи, коли схильність до “гри” з почуттям провини зростає.

Виникає так зване рекетне почуття вини — коли емоція не відповідає реальній ситуації, а підживлює старі сценарні стратегії: самозвинувачення, інфантильність, уникнення дій.

Сценарій провини: хто у групі ризику?

Найчастіше в зоні ризику опиняються люди, які вже переживали травматичні події і не обробили / не асимілювали їх:

• досвід сексуального, фізичного чи психологічного насильства,
• тривале перебування у токсичних стосунках,
• системне переживання аб’юзу.

Такі люди можуть мати сценарний процес, у якому почуття провини стало автоматичною реакцією на складні обставини.

Коли суспільство стикається з масовими травматичними подіями (геноцид, депортація, катастрофи, воєнні злочини), ці внутрішні механізми знову активуються.

Саме тому важливо усвідомлювати: не кожне почуття вини є конструктивним,  почуття провини точно не має бути закликом до самопокарання або самознищення. Але! активація  почуття провини — це сигнал для аналізу реалістичних меж відповідальні.

Право на об’єктивну безпорадність 

Ще один важливий момент:

людина має право визнавати свою об’єктивну безпорадність у тих сферах або обставинах, де закінчуються її можливості, знання або ресурси.

Це нормально — усвідомлювати, що є ситуації, які виходять за межі особистого контролю. Це не про інфантильність і не про перманентну (сценарну) позицію жертви 

Інша справа — коли безпомічність стає інструментом маніпуляції або способом уникнення відповідальності (“хай хтось вирішує за мене”, “я ні до чого”). Ось тоді включається деструктивна сценарна гра.

---

---

Як змінити ставлення до пережитого: від “жертви” до “вцілілого”

У сучасному психологічному підході ми відходимо від використання слова «жертва».

Термін “вцілілий / вціліла” або “той [та] хто вижив” змінює вектор ставлення до людини і ситуації: він підкреслює силу, пройдену через досвід, а не фіксує людину у статусі пасивного страждальця чи страждальниці.

Це принципово важливо. Адже у попередніх десятиліттях саме слово «жертва» несло в собі неоднозначний підтекст: стигматизацію, віктимблеймінг — звинувачення постраждалої особи (“сама винна / винен”),  віктимшеймінг — осоромлення постраждалої особи (“тобі має бути соромно, що ти це пережила/пережив”) та інші деструктивні наративи.

Правда в тому, що не існує жодної групи людей, яка “притягує” насильство. У зоні ризику може опинитися кожен — особливо у часи війни, коли загроза життю та гідності зростає в рази.

Тому ми обираємо говорити про тих, хто зазнав насильства, як про тих, хто вижив. Виживання в умовах насильства — це свідчення сили, а не доказ слабкості.

У кримінальному праві України також закріплено: стан сп’яніння обтяжує вину злочинця, а не пом’якшує її. Іншими словами: якщо ти не вмієш контролювати свою поведінку під впливом алкоголю чи наркотиків — це твоя особиста відповідальність, а не виправдання.

Цей акцент важливо тримати не лише у правовій площині, а й у психологічному розумінні ситуацій.

Попереду — окрема тема про драматичний трикутник Карпмана: як ми іноді мимоволі граємо ролі «жертви», «преслідувача» або «рятівника», і як навчитися виходити з цих сценаріїв.

Про це я розповім у наступному ефірі, щоб не перевантажувати зараз розповідь і не змішувати важливі теми.

Безсилля замість безпомічності: важливий термінологічний зсув

Ще одна зміна підходу — це перехід від поняття “безпомічність” до поняття “відчуття безсилля”.

Безсилля — це про об’єктивні обмеження ситуації: мої ресурси, знання чи можливості закінчуються на певному етапі. І це не ганьба, а реальність.

Розрізнення важливе:

• Безсилля — це факт ситуації.
• Безпомічність (у токсичному розумінні) часто використовується як спосіб уникнення відповідальності, підживлення інфантильних моделей поведінки.

Розуміння та розрізнення понять допомагає уникнути пастки сценарних ролей і повернути собі суб’єктність навіть у складних обставинах.

---

Практика: як працювати з почуттям провини

Щоб допомогти собі розмежувати провину і відповідальність, я запропонувала спеціальну практику, яку розмістила у своєму Telegram-каналі.

Суть вправи:

• Перший день: емоційний вихід. Прописуєте, що сталося, які емоції виникли, як ви це переживали і що допомогло справитися.
• Другий день: аналітичний блок. Аналізуєте, які ресурси допомогли впоратися, які нові знання або досвід отримали.
• Третій день: інтеграція. Як ви будете ставитися до цієї події через 5-7 років? Що допоможе прийняти прожите?

Важливо не поспішати і дати собі можливість пережити кожен етап глибоко та чесно.

Розширення меж відповідальності: особиста карта

Щоб робота над почуттям вини була ефективною, рекомендую також скласти власну карту меж відповідальності:

• Де закінчується моя особиста відповідальність?
• Де починається громадянська відповідальність?
• Де проходить межа моєї соціальної та політичної відповідальності?

Це дуже корисне завдання, яке допомагає ясно побачити: що у моїй зоні впливу, а що — ні.

_______________________

_______________________

Робота з межами відповідальності: особиста карта

Щоб відділити реальну відповідальність від ірраціонального почуття провини, важливо чітко визначити свої межі. Я пропоную структуровану вправу, яка допоможе вам у цьому процесі.

Вам потрібно визначити свою відповідальність на різних рівнях:

• Фізичний рівень: за що ви відповідаєте у ставленні до свого тіла.
• Емоційний рівень: які емоційні реакції ви можете контролювати, а які — ні.
• Матеріальний рівень: ваша відповідальність за фінансові чи матеріальні ресурси.
• Рівень контактів: межі у взаємодії з іншими людьми.
• Ментальний рівень: відповідальність за власне мислення, знання, розвиток.

Окремо сформулюйте:

• Список соціальної відповідальності: за кого ви реально відповідаєте (наприклад, за дітей, літніх батьків) і в якій мірі.

• Політична та громадянська відповідальність: що для вас є неприпустимим у суспільному житті, на що ви реагуєте підтримкою або протестом.

Важливо також створити:

• Список того, за що ви не несете відповідальності: де закінчуються ваші можливості, компетенції і реальний вплив.

Ці списки допоможуть вам бачити ситуації об’єктивно:

де ваше втручання справді необхідне, а де активуються старі сценарії самозвинувачення, що відволікають вас від реальних дій.

Чому це важливо зараз

На тлі потужного інформаційного навантаження, болючих новин і травматичних подій дуже легко знову скотитися у неусвідомлене відчуття провини.

Саме тому я закликаю вас:

• регулярно звертатися до своїх особистих списків відповідальності,
• об’єктивно оцінювати, чи справді ви можете щось змінити в конкретній ситуації,
• пам’ятати: ваша енергія має залишатися для тих сфер, де ви реально здатні допомогти собі, своїм близьким і світу.

Іноді старий сценарій може спрацювати і знову підняти хвилю провини.

У такі моменти замість самозвинувачення повертайте собі реалістичну карту відповідальності — вона стане вашою внутрішньою опорою.

---

На цьому я завершую сьогоднішній ефір.

Нехай ця робота допоможе вам очистити простір усередині себе, зібрати свої сили і рухатися далі — свідомо, обережно і з повагою до себе.

Бажаю всім спокійної, комфортної та тихої ночі.

Тримаємося, підтримуємо себе й одне одного, віримо в ЗСУ і в маленькі дива, які обов’язково трапляються.

До нової зустрічі!

---

---

 

 

 

 

---

______________________________