Щоденник війни. 24.02.2022

Страх, гнів і підтримка: емоційна реальність у час війни

Цей запис — не планований і неформальний, але надзвичайно щирий. У моменти загальної тривоги, коли здається, що контроль втрачено, а майбутнє затягнуте туманом, важливо просто бути на зв’язку. І говорити.

Сьогодні страшно. І це — нормально. Страх є природною реакцією на небезпеку, на відчуття вразливості, на втрату стабільного й звичного способу життя. Ми маємо право боятися — не тільки за себе, а й за інших. А ще — сумувати, коли здається, що в нас намагаються відібрати не лише спокій, а й саму ідентичність.

У багатьох із нас піднімається гнів. Гнів на тих, хто мовчить. На тих, хто нападає. На тих, хто “не помічає”, “не знає”, “не хоче вірити”. На російську владу, на солдатів, на байдужість. І цей гнів — теж здоровий. Бо коли на тебе нападають, природно — захищатися. Природно — відмовлятися від “допомоги”, нав’язаної агресором. Природно — злитися, коли тебе переконують, що ти просто боїшся визнати свою слабкість.

Але ще природніше — підтримувати одне одного. Незалежно від того, знайомі ми чи ні. Менше знецінення, менше сварок і образ — це не гасло, це психогігієна. Невиговорене, непрожите, несказане — можна поки що відкласти. Сьогодні головне — триматися одне за одного. Не розсипатися.

Ніхто не видасть вам книжечки з рецептом щастя. Але є щось краще — чесність. Сьогодні кожен, кому страшно, має право на свій спосіб емоційної регуляції. Крик, сльози, побиті подушки, символічний «батл» зі стіною — усе, що не шкодить іншим, але дозволяє повернути собі контроль над тілом і почуттями — важливе. Це теж терапія.

Не чекайте магічних відповідей від психологів. Ми — теж люди. Нам теж страшно. Але ми знаємо одне: навіть коли страшно — діяти можна. Говорити правду. Фільтрувати новини. Підтримувати інших. Бути уважними до фейків. І дякувати тим, хто на передовій — фізично, інформаційно чи емоційно. Війна не має мови, але має цінності. Сьогодні мова — не маркер, а об’єднання. Бо кожен, хто тут — у Харкові, Києві, Одесі чи Житомирі — відчуває головне: ми українці. І за нами правда. А це — джерело сили.

Маленькі дії — великі якірці безпеки

У моменти паніки — дихайте. Дихання нагадує мозку, що ви живі. Це просте, але надзвичайно важливе фізіологічне заземлення. Вода в крані, звук голосу, інтернет, увімкнене світло — це більше, ніж здається. Це опора. Перевіряйте ці дрібниці, створюйте «тривожний рюкзак», це може справді допомогти — не лише практично, а й емоційно. Це спосіб сказати собі: «Я піклуюсь про себе, я впливаю на ситуацію».

Робіть включення — навіть маленькі. Діліться страхом, підтримкою, діалогами. Не соромтеся бути живими. Сьогодні людяність — це акт опору. І, можливо, хтось із журналістів найближчим часом запише ваші слова, як уже зробили з моїми. Можливо, ці фрази комусь стануть точкою опори. Це новий досвід для всіх нас. Але ми точно пройдемо його — разом.

Цей досвід — страшний, болісний, але водночас глибокий. Ми дізнаємося про себе більше, ніж могли уявити. Ми вчимося жити в новій реальності, тримати контакт із собою та з іншими. І цей досвід, яким би гірким він не був, стане джерелом нових знань, сили, творчості. І ми точно його використаємо — не для того, щоб залишитися в минулому, а щоб іти вперед.

Тримаймо зв’язок — буквально

Будьте з тими, хто поруч. Пишіть, телефонуйте, кидайте смайлик, виходьте в ефіри. Навіть кілька хвилин розмови з живою людиною можуть стати якорем, повернути відчуття надійності. Якщо вам треба проговорити щось — я на зв’язку. Через месенджер, Instagram, Facebook — скільки буде світла, інтернету і заряду в телефоні — я буду тут. І, як завжди, готова подихати з вами, поговорити, послухати, розділити тривогу.

____________________

Чи є сенс звертатися до тих, хто в росії?

Не знаю. Але знаю одне: мовчання — це не нейтральність. Мовчання — це згода. І кожен, хто зараз відмовляється бачити, що відбувається, має пам’ятати: наступного разу ці гармати можуть бути спрямовані вже на вас. Бажання повернутися до тоталітаризму, до системи, яка знищувала інтелігенцію, своїх громадян, викорінювала людське — це не просто дивно. Це небезпечно. Це — відмова від пам’яті.

Подивіться на історію власної країни. Пригадайте: «справа лікарів», «справа геологів», переслідування вчителів, депортації, табори. Пам’ятайте, скільки життів було знищено. І подумайте: невже ви справді хочете це повторити? Якщо ви мовчите — вони вже йдуть по вас.

Мені, можливо, пощастило. Я виросла в родині, яка ніколи не мала ілюзій щодо радянського режиму. У моїй системі координат із дитинства не було поклоніння імперському минулому. Не було отого «всі ми радянські люди». Я завжди знала: я — українка. Народилася, виросла, живу й працюю в Києві. І завжди знала, що є речі, які не можна дозволяти повторювати.

Тому я й кажу:  якщо ви мовчатимете зараз — потім буде пізно. І для багатьох уже пізно.

Турбота про себе — теж форма спротиву

Якщо вам є чим поділитися — діліться. Як ви тримаєтесь? Що допомагає? Пишіть у чат, коментуйте, надсилайте смайлики — це теж частина взаємопідтримки. Я тут, поки є змога, поки світло, інтернет і заряд. І я нагадую, що всі реакції — страх, гнів, смуток — це нормально. Нормально захищати себе, своїх, свою країну. Це не патологія — це життя.

У моєму телеграм-каналі «Практика від Фабричевої» є багато технік, методик, порад — усе безкоштовно. Беріть, поширюйте, використовуйте. Це для вас. Також на YouTube — відео, практики, подкасти. Можна слухати, дивитися, дихати, робити щось руками — підтримувати себе й своїх.

Ми тримаємо зв’язок. Ми тримаємося разом.

Наостанок — від серця

Дякую вам. За те, що прийшли. За кожне сердечко. За те, що ви є. Вірю — скоро все буде добре. Дуже добре. І дякую тим, хто просто зараз захищає нас. Обіймаю. Ще побачимось.

Тримаємось. Ми живемо. І ми не мовчимо.

З повагою та відкритим серцем Марія Фабричева

 публікація в Instagram