«Візьми це» (або «Захапай»): коли відчуття, що «мені всі винні» стає нормою

---

 

Вітаю, друзі!

Іноді ефіри починаються не з теми, а з перевірки звуку. Поки всі підключаються, поки я ловлю інтернет і намагаюся зрозуміти, чи мене взагалі чутно — народжується особлива атмосфера. Неофіційна, жива. Я ціную ці моменти. Вони — про контакт. Не лише технічний, а й людський.

«Чи мене чутно? Поставте плюсик або серденько, будь ласка» — і ось ми вже на зв’язку.

За лаштунками технічних привітань виникло цікаве питання, яке хтось із глядачів поставив ще під час попереднього ефіру.  Обіцяв пояснити, що саме мав на увазі — можливо, йшлося про когось конкретного — і написати мені в особисті. Але, на жаль, так і не написав. 

Ну що ж, дозвольте мені розгорнути це питання самостійно. Подумати вголос. І розібрати тему глибше. Бо іноді одне необроблене питання — це і є двері в цілий світ. Саме в таких нюансах — у непромовлених запитах, у недоформованих «а як це працює?» — народжується справжній аналітичний матеріал.

Коли я готувалася до попереднього ефіру про драйвери, мені трапилася стаття початку 2000-х, у якій згадувалося розширення класичних п’яти драйверів. Автор¹ запропонував додатковий шостий — take it, у токсичному варіанті — «захапай». І мене це зачепило. Бо цей драйвер звучить як симптом нашого часу.

Звідки береться відчуття, що мені всі повинні?

Це питання про привілей. Про те, як ми навчилися жити з позиції «мені можна», і про те, яку ціну платить за це оточення.

Дитину, яку виховували в атмосфері вседозволеності, можуть привчити вважати себе кращою за інших лише тому, що вона існує. Якщо додати до цього повну відсутність відповідальності та нерозуміння наслідків власних дій — маємо не безумовну любов, а замасковану під привілей установку: «Я — ок, а всі інші — ніщо».

Драйвер «Візьми це» (за К. Тюдором) має два полюси

У здоровому варіанті — це дозвіл брати ініціативу, досягати домовленостей, задовольняти потреби без порушення меж інших. У токсичному варіанті він перетворюється на «Захапай»: безконтрольне споживання, привласнення й позицію «мені можна все». Різниця — у базовій життєвій установці: «Я в порядку, і ти — теж» проти «Я — важливий, інші — ні».

Аспект	«Візьми це» (позитивний драйвер)	«Захапай» (токсичний варіант)
Основний меседж	Бери, що потрібно, з повагою до інших	Бери все, бо маєш право
Позиція в ОК-коррал	Я ОК — Ти ОК	Я ОК — Ти не ОК
Контекст	Стимул до дії, ініціативи, участі	Примус до контролю, споживання, домінування
Батьківський посил	Дозвіл діяти й домовлятись	Заохочення до заволодіння, конкуренції
Результат розвитку	Самостійність, стійкість, екологічне мислення	Егоцентризм, споживацтво, порушення меж
Приклад поведінки	«Можеш взяти, але подумай про інших»	«Якщо не візьмеш першим — втратиш»
Нейробіологічна основа	Задоволення від взаємодії	Задоволення від контролю та володіння

 

Теоретик ТА Джон Р. МакНіл — один із тих, кого я дуже поважаю — запропонував свою версію теорії психологічних заборон. У нього їх не дванадцять, як у Голдінґів, а 25. І серед них — група заборон, які прямо впливають на відчуття ідентичності. Одна з таких заборон — умовне «не будь вдячним». Тобто — ти нічим не зобов’язаний, усе належить тобі апріорі. Це вже не просто про егоїзм чи нарцисичний характер. Це про сформовану систему мислення, у якій базовим стає переконання: «Я маю право» та «Мені всі винні». Без рефлексії, без вдячності, без критичного перегляду своїх очікувань.

Сценарні установки часто формуються з того, що ми в дитинстві сприймали як норму. І якщо нормою було те, що мені завжди більше, мені завжди краще, мені все можна, то така дитина виростає з переконанням, що інші існують для обслуговування її потреб.

У схемотерапії Джефрі Янг описує  це як схему «привілейованості». Запропонована Янгом концепція ранніх дезадаптивних схем, в моїй практиці дуже перегукуються зі сценарними процесами з трансакційного аналізу. Схеми (РДС) народжуються як спосіб адаптації, як спроба отримати любов, контроль або безпеку — але згодом перетворюються на дисфункційну а іноді й жорстку модель поведінки. І саме зі схеми «привілейованості»  виростає фраза «мені всі повинні» або її зворотній бік – «ніхто нікому нічого не винен»

Я часто рекомендую книги, які не потребують професійної підготовки. Наприклад, не обов’язково одразу йти читати Бека або Фройда у первісному викладі — якщо ви не плануєте вступати у психотерапевтичні ряди (хоч, зізнаюсь, я була б рада). Але є й інші тексти — простіші, але глибокі. Серед таких — книжка Джефрі Янга «Геть із замкненого кола» [повна назва: Reinventing Your Life: The Breakthrough Program to End Negative Behavior… and Feel Great Again by Jeffrey E. Young and Janet S. Klosko].  Вона належить до так званої третьої хвилі психотерапії. Ці підходи спираються на партнерство між терапевтом і клієнтом, визнання автономії особистості та можливості самостійного вибору. Янг пропонує конкретні техніки, зрозумілу мову та картки, які можна використовувати і вдома.  Я часто кажу, що літературу потрібно обирати за звичкою до автора. Якщо ви вже звикли до моїх ефірів, то Ерік Берн вам теж «зайде». Так, він перескакує з теми на тему, як і я — але саме в цьому його сила. Ми з ним у цьому схожі.

Та повернімося до теми привілейованості. 

Коли тобі все можна: сценарій привілейованості в дії

Уявімо дитину, яку виховують із меседжем: «тобі можна те, що не можна іншим — і за це тобі нічого не буде». Навіть якщо вона порушує правила — її «прикриють». Мама чи тато виступають захисниками, а не тими, хто навчає розрізняти соціальні межі. Часто буває ще агресивніше — обвинувачують інших дітей, мовляв, ті заздрять, погано впливають або просто не розуміють, яка вона «особлива».

Привілей — це не подарунок. Це сценарна броня, яка блокує розвиток відповідальності й поваги до кордонів інших людей.

З цією установкою дитина входить у світ. Вона дізнається, що порушувати правила можна — і навіть вигідно. Що можна капризувати, брехати, підлаштовувати інших під себе — і отримувати за це бонуси. А якщо щось піде не так — завжди можна змінити оточення на більш м’яке, менш емоційно зріле, і знову почувати себе у центрі.

У деяких сім’ях цей сценарій навіть активно культивують: «Не будь нюнею, іди — візьми», або: «Не хоче ділитися? Ну й що — забери». Усе це ламає навички соціальної взаємодії: дитину не вчать домовлятись, не дають розуміння, що «ні» — це прийнятна відповідь. Не пояснюють, що брати чуже — це не норма, навіть якщо вдома «тобі можна все». Виростаючи з таким посилом, людина закріплює цю поведінку як частину життєвого сценарію. І якщо з дитинства вона засвоїла, що їй «можна все», то в дорослому віці буде діяти у тій самій парадигмі: візьми, не спитай, обійди, обведи, домінуй. І так — до першого емоційного «опору».

***

А тепер згадаємо про стрес.

У стресових ситуаціях — таких, як війна, нестабільність, втрата опори — активуються саме ті сценарні процеси, які були найглибше засвоєні в дитинстві. І якщо там був драйвер «Візьми це», у токсичному варіанті — «Захапай» — саме ця стратегія і увімкнеться першою. Людина починає діяти неусвідомлено, виходячи з позиції привілейованості: брати більше, ніж треба, нехтувати межами, контролювати, маніпулювати. Часто вона навіть отримує за це певні вигоди — принаймні короткострокові.

Але є й інший сценарій: коли така людина потрапляє у середовище сильніших, зріліших, або просто в ситуацію, де її звичне «мені всі винні» не працює. Вона зустрічає опір. І тоді або йде на нову маніпуляцію, або… змушена «прогнутись» — в сенсі підлаштуватись, змовчати, перечекати.

Привілейованість — це не стільки про силу, скільки про адаптивну звичку. Якщо вона не працює, вмикається нова стратегія: підлаштуйся і чекай моменту, щоб “взяти знову”

Людина, яка зростала в умовах емоційної недоторканності, може щиро вірити, що світ їй щось винен. Бо ж «так було завжди». Бо мама прикривала, бо батько захищав від будь-яких наслідків, бо завжди знаходився спосіб «дотиснути», домогтись свого, навіть через обман або драму. І в стресі — ця стратегія оживає з новою силою. Знову запускаються ті ж самі схеми, ті ж самі патерни: «я в порядку, а інші — ні», «мені можна, їм — ні», «я виживаю, отже, можу». Але чи справді це виживання — чи все ж чергова форма привласнення?

Можна робити вигляд, що «так вийшло», можна грати в нерозуміння, але більшість із нас знає: ми живемо в суспільстві, де є певні правила, де чітко визначено, що таке добре і що — погано. Ми знаємо, як функціонують соціальні норми, ми бачили Конституцію. І ми здатні нести відповідальність за свої дії.

Ознака зрілості — здатність розрізняти добро і зло, розуміти наслідки своїх дій і брати за них відповідальність. Друга формула змужніння ще не придумана

Саме тому навіть тоді, коли експерти визнають злочинця осудним, — справа не тільки у відсутності патології, а у здатності розуміти свої дії й усвідомлювати їхні наслідки. Так працює правова система. Людина, яка знає, що вона робить, — з точки зору наслідків для себе та інших –  здатна відповідати за свої вчинки і з точки зору правосуддя . І тут немає гендерних винятків. Просто статистично, жінок-маніячок менше.

Це важливо повторити ще раз: якщо ви стикаєтесь із поведінкою людини, яка діє з позиції привілейованості — це не привід її обслуговувати.

Навіть якщо це ваша кохана людина, партнер чи доросла повнолітня дитина — ви не зобов’язані обслуговувати його вседозволеність. Любов не прирівнюється до самопожертви. Право мати межі — не скасовується стосунками. Як писали класики: «ви йому не мати, не жінка і не коханка». І навіть якщо мати, жінка чи коханка — це не дає йому права діяти з позиції «мені все можна».

Чим глибше ми живемо у кризовому контексті, тим важливішим стає одне просте усвідомлення: справжня свобода — це не лише про вибір, а й про відмову. Про те, що я можу сказати: «Ні, я так робити не буду». «Ні, я не вважаю, що світ має крутитись навколо тебе». «Ні, мені це не підходить». Навіть у час війни, навіть у нестабільності, ми маємо право на свої межі. І ці межі не обнуляються. Бо одне із базових правил взаємодії — твої кордони закінчуються рівно там, де починаються кордони іншої людини. І навіть якщо у когось є стратегія «захапай», ви не зобов’язані її обслуговувати.

Наша розмова, що на перший погляд здається аналітично-побутовою, насправді вписується в контекст війни. І це закономірно. Бо позиція «мені можна» — це не лише про виховання чи стиль стосунків. Це — про великі сценарії, зокрема імперські.

Привілей як імперська стратегія — це коли «візьми це» перетворюється на системну норму: захопити, підкорити, привласнити. І виправдати це правом сильного.

Саме на такому драйвері побудована поведінка країни-агресора. Її імперські амбіції — не виняток, а класичне продовження сценарію: «мені можна – тобі ні». І правду кажучи, аналізувати це вже немає сенсу. Все давно описано — наприклад, у списку Умберто Еко «14 ознак вічного фашизму», який я сьогодні виклала в Telegram. 

Кожен із цих пунктів ми вже бачимо в реальності. Тож додати нічого.

Залишається головне — діяти. Триматися. Підтримувати одне одного. І пам’ятати, що нормальність — це не привілей, а наше право.

---

Про сепарацію, гідність і «хвилинки адекватності»

Хтось нещодавно назвав мої ефіри «хвилинками адекватності» — і, знаєте, це точне визначення. Бо ці включення — не про гучні емоції, а про те, щоб повернутися до себе.

Навіть якщо ефір не був болісним — хвиля все одно пройшла. Ми знаємо, як росіянці вміють гучно привертати увагу: зміщувати акценти, підкидати теми для обговорення, провокувати на сварки. Усе, аби тільки відволікти від правди.

Але я дуже прошу вас: не розмінюйтесь. Не ведіться на ці нарцисичні виклики. На спроби знову захопити ваш простір, вашу увагу, ваш час, вашу енергію. Бо це не діалог. Це спроба повернути собі привілейовану позицію. Сказати: «Подивіться на мене, мені все ще можна».

Нам зараз важливо навчитися іншого. Крок за кроком. Бо психіка також перебудовується. Ми всі — в процесі глибокої психологічної сепарації. Це як у дитини, яка довго жила під впливом токсичного, привілейованого батька, а потім — завдяки психотерапії, завдяки розумінню — вирішила розірвати зв’язок. Це болісно. Це гучно. Це супроводжується емоційними вибухами, люттю, відчаєм, конфліктами. Іноді — навіть небезпечно. Але сепарація від надто токсичної фігури можлива. Іноді — необхідна.

Якщо контакт із батьківською фігурою повертає людину до деструктивних сценаріїв, не дає ресурсу, а лише виснажує — найкращим варіантом може бути повний розрив взаємодії.

У нашій культурі це звучить майже єретично. Бо ми виховані в парадигмі обов’язку: поважати, терпіти, взаємодіяти. Але іноді найкращий вибір — це розірвати жорсткий симбіоз. І зараз, на рівні країни, ми всі — у цьому процесі. Це не тільки політична чи військова історія. Це психоемоційна сепарація від токсичного домінуючого сценарію, який тримав нас у тіні.

Зверніть увагу: вам не обов’язково знову віддавати важливість. Так, будуть провокації. Так, «гойдалки» запускаються. І знову починається це: «подивіться на нас, ми теж щось варті». Не віддавайте цю важливість. Заберіть її собі. Визначайте самі, на що реагувати — і з ким бути в контакті.

***

Якщо це питання не про агресора, а про щось ближче…

Наприклад, про досвід волонтерів, які зіштовхуються з людьми, що проявляють привілейовану поведінку. Так, це може бути. Таке буває. Бо ми маємо справу не з ідеальними людьми, а з тими, хто виживає як може. Чи можуть вони поводитись некоректно? Так. Бо іноді люди були такими й до війни. Вони не стали привілейованими тепер — вони просто діють за старими сценаріями.

І тут важливо пам’ятати:

• ви маєте право відстоювати свої межі
• Ви можете сказати «ні»
• Ви можете укласти контракт² — уточнити, що саме ця людина очікує від вас. Чи входить це в межі ваших можливостей, ролі, повноважень?

Контракт адекватності

²Контракт (у данному контексті) — це не про офіційну папку з печаткою. Це про прояснення: що саме потрібно, і чи ви в змозі це надати. Якщо людина просить щось, що виходить за межі реальності або ваших можливостей, ви маєте право сказати: «Мені шкода, я розумію що для вас це важливо, але зараз я можу запропонувати лише ось це, ось це і ось це. Якщо вам це підходить — чудово. Якщо ні — можу порадити іншу службу.» Так, це може викликати розчарування. Так, може зламати звичний сценарій очікування. Але ви не зобов’язані відповідати чужим ілюзіям. Людина доросла — і вона з цим впорається.

---

Мені дуже хочеться вірити, що людей, які досі діють із позиції привілейованості, все ж менше, ніж тих, хто обирає іншу позицію — позицію вдячності, взаєморозуміння і гідності. Так, ми всі різні. Але у світі, де стільки болю і невизначеності, взаємоповага — це не просто норма, це необхідність.

Якщо у вас є запитання — по темі чи поза нею — пишіть. Завжди рада відповісти.

І як завжди: усі щоденні нагадування, вправи, посилання — в Telegram. Там багато корисного, системного, і навіть трішечки ніжного. Бо турбота — це не завжди про «що ще зробити». Іноді — просто про пам’ятати.

Практики — це не магія, а ритуал. Ваша турбота про себе — ваш ресурс

Ще раз хочу наголосити: вправи, які я даю, на жаль (і на щастя), не мають магічної сили. Просто прочитати техніку — замало. Реальна профілактика починається там, де з’являється повторення. Ритуальність. Обрана дія, яка вписується у ваш день. Оберіть одну-дві — не всі одразу. І введіть їх у свій ритм. Не тому, що «треба», а тому що це буде ваша форма внутрішнього “я з собою”.

Мені дуже приємно отримувати ваші реакції, ваші сердечка і смайлики у Telegram — правда. Але найцінніше — коли ви справді щось пробуєте, повертаєтесь і ділитесь: що спрацювало, що допомогло, де вирівнявся стан. Це те, заради чого я працюю.

Я не можу охопити всіх. І не повинна. Але я прошу вас — проявляйте турботу про себе. Дорослу, уважну, таку, що не вимагає зовнішнього контролю. Бо саме ця позиція — підтримує, стабілізує, допомагає пройти випробування, які зараз стоять перед кожним. Для мене важливо знати, що ці практики працюють. Що ви не просто читаєте, а використовуєте. Що ви повертаєте собі себе. І навіть якщо хтось усе ще вагається — думаючи вже 24 дні, «чи воно працює» — я сподіваюся, ви все ж спробуєте. Почнете. Потроху. У своєму темпі.

***

Сьогодні субота. Завтра — мій день інфо-детоксу. В ефір не виходитиму. Але ввечері, як завжди, будуть нагадування — щось із моїх архівів, можливо, нова вправа. Якщо добре відпочину від комп’ютера і телефону, які злиплися з однією моєю рукою — то точно щось придумаю. А поки — доброго вам вечора, максимально спокійної ночі. Продовжуємо вірити: в себе, в ЗСУ, у людей поруч. І в маленькі, дива, які обов’язково трапляються

Всіх обіймаю. Дякую, що ви є. До зустрічі.

---

__________________________