Методики роботи з травматичним досвідом

Завантажити PDF (попередня редакція)

---

Травма, пам’ять і відновлення: моделі та методики роботи з травматичним досвідом 

Психологічна травма може порушувати відчуття безпеки, впливати на пам’ять, емоційну регуляцію, стосунки та повсякденне життя. Її наслідки залежать не лише від самої події, а й від попереднього досвіду людини, умов, у яких вона перебуває, та доступної підтримки. ПТСР і комплексний ПТСР є можливими, але не неминучими наслідками травматичного досвіду. Щоб обирати доречну допомогу, важливо розрізняти подію, реакцію на неї та психічний розлад.

---

Ранній травматичний досвід, травматична подія, психологічна травма, гостра реакція на стрес, ПТСР та комплексний ПТСР: що важливо розрізняти?

Ці поняття описують різні аспекти досвіду: обставини, у яких опинилася людина, її реакції та можливі наслідки. Вони пов’язані, але не є взаємозамінними.

Що означають ці поняття:

• Ранній дитячий травматичний досвід охоплює загрозливі або руйнівні для дитини події й умови життя, зокрема фізичне, сексуальне чи емоційне насильство, емоційне нехтування, відсутність належної турботи. Такий досвід може бути одноразовим або повторюваним. Особливо значущим є вплив тривалої небезпеки у стосунках із дорослими, від яких дитина залежить. Це може позначатися на прив’язаності, саморегуляції та переконаннях («зі мною щось не так», «світ небезпечний»), але не визначає особистість і подальше життя наперед.
• Потенційно травматична подія може включати загрозу життю, тяжке ушкодження, сексуальне насильство або інші надзвичайно загрозливі чи жахливі обставини. Прикладами є аварія, напад, катастрофа, насильницька загибель близької людини. Це може бути окрема подія, серія подій або тривала ситуація без чітко визначеного завершення. Не кожна болісна втрата відповідає критеріям травматичної події для діагностики ПТСР.
• Психологічна травма у цьому тексті означає психологічні наслідки досвіду, який перевищив доступні людині можливості впоратися з ним. Можуть порушуватися відчуття безпеки, емоційна регуляція та здатність підтримувати звичне життя; виникати страх, безпорадність, самотність, розгубленість, сором чи відчай. Це ширше поняття, ніж окремий діагноз, і не синонім ПТСР.
• Гостра реакція на стрес виникає невдовзі після надзвичайно загрозливої події й може включати тривогу, збудження, заціпеніння, розгубленість та тілесні реакції. Зазвичай вона починає слабшати протягом перших днів, хоча перебіг залежить від обставин і того, чи триває небезпека. Її не слід ототожнювати з гострим стресовим розладом за DSM-5-TR, для якого визначено окремі критерії та тривалість симптомів від 3 днів до 1 місяця. Навіть короткочасна реакція може потребувати підтримки та оцінювання стану. (National Center for PTSD: гострий стресовий розлад)
• Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) характеризується повторним переживанням події, уникненням нагадувань і збереженням відчуття актуальної загрози. У DSM-5-TR також окремо визначено негативні зміни в думках і настрої; симптоми мають тривати понад один місяць. У МКХ-11 йдеться про щонайменше кілька тижнів. В обох випадках важливі не лише тривалість і наявність симптомів, а й їхній вплив на функціонування людини. Самого факту травматичної події для діагнозу недостатньо. (Критерії ПТСР за DSM-5-TR)
• Комплексний ПТСР (К-ПТСР) у МКХ-11 включає всі основні прояви ПТСР та додаткові труднощі у трьох сферах: регуляції емоцій, ставленні до себе і підтриманні близьких стосунків. Можуть переважати почуття нікчемності, поразки, сорому чи провини. Розлад частіше пов’язаний із тривалими або повторюваними подіями, з яких складно чи неможливо було вийти, але не обмежується дитячим досвідом. DSM-5-TR не виділяє К-ПТСР як окремий діагноз. (National Center for PTSD: комплексний ПТСР)

Чим саме ці поняття відрізняються один від одного?

1. Тривалістю та характером досвіду:

• Травматичний вплив може бути короткочасним, повторюваним або тривалим. Гостра реакція описує відповідь людини невдовзі після події, а не тривалість самої події.
• Ранній травматичний досвід стосується періоду розвитку. К-ПТСР є діагностичним поняттям: його визначають за сукупністю проявів, а не лише за тривалістю травматизації.

2. Сферами, у яких проявляються наслідки:

• ПТСР може суттєво впливати на роботу, стосунки, самооцінку та повсякденне життя. Називати його «звичайним» або менш серйозним варіантом травматизації некоректно.
• За К-ПТСР поряд із симптомами ПТСР виражені труднощі саморегуляції, негативне ставлення до себе та порушення стосунків. Наслідки раннього досвіду можуть охоплювати ці сфери й без відповідності критеріям К-ПТСР.

3. Симптомами та проявами:

• Для ПТСР важливі повторне переживання події, уникнення та підвищена настороженість щодо загрози. Загальна тривожність сама по собі не означає ПТСР.
• За К-ПТСР додатково оцінюють регуляцію емоцій, ставлення до себе та міжособистісні труднощі. Дисоціація може супроводжувати різні посттравматичні стани, але не є обов’язковою відмінною ознакою К-ПТСР.

______________________________

Що поєднує ці поняття?

Ці поняття пов’язані з впливом загрозливих обставин на людину, але не описують послідовні стадії одного процесу. Інтенсивний стрес залучає системи реагування на загрозу, пам’яті та регуляції емоцій, зокрема амігдалу, гіпокамп і префронтальну кору. Водночас стан конкретної людини не можна пояснити роботою однієї ділянки мозку. Важливі попередній досвід, реальна безпека, підтримка, вираженість симптомів і можливість виконувати повсякденні справи.

Не кожна гостра реакція переходить у розлад і не кожна людина після травматичної події потребує психотерапії. Підтримка, спостереження за станом і фахова допомога мають відповідати актуальним потребам, а не лише назві пережитої події.

Далі розглянемо моделі та підходи роботи з травматичним досвідом, які пояснюють його наслідки через поведінку, процеси пам’яті, когнітивні схеми та особисту історію. Теоретична модель допомагає зрозуміти випадок, але сама по собі не є методом лікування. Для вибору інтервенцій важливі їхня доказова база, підготовка фахівця, запит і стан людини.

---

---

Поведінкова модель: навчання страху та підтримання уникнення

Суть моделі:

Поведінкова модель пояснює частину посттравматичних реакцій через класичне обумовлення (класичне кондиціонування) та навчання через наслідки поведінки. Під час загрози організм мобілізує захисні реакції, зокрема боротьбу, втечу чи завмирання. Звуки, запахи або місця, пов’язані з подією, можуть набути значення сигналів небезпеки, хоча самі по собі не є загрозливими.

Наприклад, після автомобільної аварії звук гальм або запах бензину може викликати страх, тривогу чи панічну реакцію навіть за відсутності актуальної загрози. Так раніше нейтральний подразник набуває значення сигналу небезпеки. Водночас значення конкретного стимулу завжди з’ясовують із самою людиною.

Принцип поєднання стимулів відомий із досліджень класичного обумовлення Павлова. Проте травматичний досвід не зводиться до умовного рефлексу: сильна реакція може сформуватися після однієї події, а її подальший перебіг залежить також від осмислення пережитого та умов життя.

Уникнення нагадувань часто приносить короткочасне полегшення, тому може закріплюватися через негативне підкріплення. Водночас воно обмежує можливість переконатися, що конкретна ситуація тепер безпечна. Так може підтримуватися очікування загрози. Важливо відрізняти це від доречного захисту, коли небезпека справді триває.

Переваги моделі:

• Зрозуміле пояснення реакцій: Модель допомагає пов’язати ситуацію, автоматичну реакцію та подальшу поведінку. Це дає основу для спільного обговорення труднощів і плану терапії без звинувачення людини в тому, що вона «надмірно реагує».

• Дослідницька основа: Теорії навчання, зокрема двофакторна теорія Маурера та модель Рескорли–Вагнера, пояснюють формування асоціацій і підтримання уникнення (Mowrer, 1960; Rescorla & Wagner, 1972). Ефективність конкретної терапії при ПТСР оцінюють окремо, у клінічних дослідженнях.

• Структурованість і можливість оцінювання: Можна відстежувати інтенсивність реакцій, частоту уникнення, зміни в активності та повсякденному функціонуванні. Це допомагає перевіряти робочі гіпотези й коригувати терапію.

• Практичність: Для низки поведінкових втручань розроблено структуровані протоколи. Їх застосування потребує спеціальної підготовки й супервізії; наявність протоколу не робить метод автоматично доступним фахівцеві будь-якої кваліфікації.

Обмеження моделі:

• Обмеження пояснення лише через обумовлення: Якщо звести досвід до зв’язку «стимул – реакція», можна не помітити значення події, сором, провину, порушення довіри та самосприйняття. Це обмеження спрощеної моделі, а не підстава вважати, що сучасні поведінкові чи когнітивно-поведінкові методи ігнорують емоції та переконання.

• Ризик звуження погляду на людину: Будь-яка модель стає редукціоністською, коли її використовують як вичерпне пояснення. Поведінкові реакції варто розглядати разом із соціальними обставинами, стосунками, втратами та особистим значенням пережитого, особливо за тривалої травматизації.

  Практичний наслідок: зміни оцінюють не лише за зниженням тривоги під час вправи, а й за тим, чи стало людині легше жити, працювати та підтримувати стосунки. Повернення симптомів не доводить, що терапія була «поверхневою»: потрібно з’ясовувати актуальні чинники.

• Недостатність однієї пояснювальної схеми: За К-ПТСР важливо враховувати саморегуляцію, ставлення до себе та стосунки. Поведінкова модель може бути частиною розуміння випадку, але не охоплювати всіх запитів. Це не виключає застосування травма-фокусованих втручань.

• Не всі тригери очевидні: Реакцію можуть запускати не лише зовнішні стимули, а й тілесні відчуття, образи, думки та міжособистісні ситуації. Їх досліджують разом із клієнтом, не підміняючи його досвід готовою схемою.

Методики роботи відповідно до моделі:

• • Систематична десенсибілізація: Історично пов’язана з роботами Вольпе. Передбачає поступове наближення до ситуацій, що викликають страх, у поєднанні з релаксацією. Її не слід ототожнювати з усіма сучасними експозиційними протоколами лікування ПТСР.
  • Робота з окремим тригером: Цілеспрямоване опрацювання конкретного нагадування про подію. Назва «точкова експозиція» тут є описовою, а не назвою окремого стандартизованого методу.
  • Експозиційна терапія: Узгоджений із клієнтом контакт зі спогадами та об’єктивно безпечними ситуаціями, яких він уникає. Це не повторне потрапляння в травматичну чи небезпечну ситуацію.

---

---

Нейробіологічна модель: консолідація та реконсолідація пам’яті

Суть моделі:

Дослідження консолідації та реконсолідації пояснюють, як спогади закріплюються і за яких умов можуть оновлюватися після відтворення. Важливими є роботи Джеймса МакГоу (McGaugh, 2000) та Каріма Надера з колегами (Nader et al., 2000). Еккер, Тіцик і Галлі (Ecker, Ticic & Hulley, 2012) запропонували клінічне осмислення цих механізмів. Експериментальні дані про пам’ять і доказовість терапевтичного методу при ПТСР при цьому не є одним і тим самим.

Як це відбувається:

• Консолідація є процесом закріплення пам’яті, що відбувається на різних рівнях і в різних часових масштабах. Емоційне збудження може впливати на те, які аспекти події запам’ятовуються. У стресовій відповіді беруть участь гіпоталамо-гіпофізарно-наднирникова вісь, пов’язана з виділенням кортизолу, та симпато-адреналова система, пов’язана, зокрема, з адреналіном. Амігдала, гіпокамп і префронтальна кора взаємодіють у процесах емоційного навчання, контекстуальної пам’яті та регуляції; стрес може змінювати цю взаємодію.

Після нападу людина може чітко пам’ятати окремі деталі, наприклад голос нападника, і водночас мати прогалини щодо послідовності подій. Яскравість спогаду не гарантує його точності. Вплив стресу на пам’ять неоднорідний: він може посилювати запам’ятовування одних аспектів і ускладнювати відтворення інших.

• Реконсолідація означає повторне закріплення спогаду після того, як його відтворення за певних умов зробило його чутливим до змін. Надер і колеги у 2000 році продемонстрували цей механізм для пам’яті страху в експериментах на тваринах. Не кожне згадування запускає дестабілізацію, а можливість змінити лабораторно сформовану реакцію не означає гарантованого «перезапису» складної автобіографічної пам’яті. (Nader et al., 2000)

Згадування травматичної події саме по собі не є ретравматизацією. Воно може викликати сильний дистрес, але також бути частиною звичайного осмислення досвіду або терапевтичної роботи. У Coherence Therapy автори пропонують поєднувати актуалізоване емоційне навчання з досвідом, який суперечить його очікуванням. Це клінічна модель змін, а не гарантія стирання спогаду. Терапевт не вкладає в пам’ять клієнта «правильну версію» події й не підказує відсутні деталі.

Наприклад, спогад про аварію може викликати відчуття, ніби небезпека знову відбувається зараз. У терапії людина може поступово розрізняти минулу подію і теперішній контекст, переживати спогад із підтримкою та помічати нові можливості впливу. Зниження страху не доводить, що спогад було буквально переписано на нейронному рівні.

Переваги моделі:

• Експериментальна основа: Дослідження МакГоу, Надера та інших учених показують, що пам’ять є динамічною. Вони допомагають формулювати гіпотези про терапевтичні зміни, але не підтверджують автоматично ефективність усіх втручань, які посилаються на реконсолідацію.

• Можливість зміни емоційного значення: Робота зі спогадами може послаблювати відчуття актуальної загрози, безпорадності чи провини. Мета не в тому, щоб зробити болісну подію позитивною, а в тому, щоб її наслідки менше обмежували життя людини.

• Перспектива для розуміння терапевтичних змін: Дослідження оновлення пам’яті допомагають уточнювати, за яких умов новий досвід змінює попереднє емоційне навчання. Клінічний результат оцінюють за симптомами, функціонуванням і досвідом клієнта.

Обмеження моделі:

• Умови реконсолідації не універсальні: Вони залежать від особливостей пам’яті та способу її реактивації. Результати досліджень простого навчання страху не можна безпосередньо переносити на ранній, повторюваний або багатокомпонентний травматичний досвід.

• Межі перенесення в клінічну практику: Лабораторні часові вікна й умови дестабілізації не є універсальним протоколом психотерапії. У роботі потрібні підготовка фахівця, обґрунтований метод та оцінювання реакцій клієнта, а не припущення, що реконсолідація неодмінно відбулася.

• Ризик перевантаження: Надмірно інтенсивне, примусове чи недостатньо підтримане звернення до травматичного матеріалу може загострювати симптоми. Важливі поінформована згода, узгоджений темп і можливість змінювати інтервенцію. Тимчасове підвищення дистресу не слід автоматично називати повторною травматизацією.

Методи, які обговорюють у контексті роботи з пам’яттю:

• EMDR (Eye Movement Desensitization and Reprocessing): Терапія десенсибілізації та репроцесингу рухами очей, розроблена Френсін Шапіро. Поєднує опрацювання цільових спогадів із двосторонньою стимуляцією та іншими компонентами структурованого протоколу. Має доказову базу для лікування ПТСР. Її механізми досліджуються; реконсолідацію не можна подавати як єдине доведене пояснення ефекту. (National Center for PTSD: EMDR)

• Coherence Therapy та клінічна модель реконсолідації (Ecker, Ticic & Hulley, 2012): Автори описують послідовність роботи з емоційним навчанням. У спрощеному викладі вона включає:

  1. Актуалізацію: виявлення й переживання емоційного навчання, яке може підтримувати симптом, у доступному для клієнта темпі.

  2. Досвід невідповідності очікуванню: одночасне усвідомлення попереднього емоційного переконання та досвіду, який йому суперечить. У моделі авторів це розглядається як умова його дестабілізації.

  3. Закріплення нового досвіду: повторне зіставлення старого очікування з новим досвідом. Це не означає стирання фактичної пам’яті про подію.

  4. Асоційована та дистанційована візуалізація: Робота з образом від першої особи або з позиції спостерігача може допомагати регулювати емоційну залученість. Вибір перспективи не є показником «глибини реконсолідації»; дистанціювання в уяві також не тотожне клінічній дисоціації.

Дослідження пам’яті розширюють розуміння терапевтичних змін. Проте професійна точність полягає і в тому, щоб розрізняти встановлений експериментальний механізм, клінічну гіпотезу та ефективність конкретного методу. Для клієнта важливі зміни у житті, а не обіцянка змінити його «найглибші спогади».

---

---

Інформаційна модель (Information-Processing)

• МЕРЕЖА СТРАХУ [Fear Network]

Суть моделі:

Інформаційна модель описує посттравматичні реакції через поняття «мережі страху»: пов’язані у пам’яті стимули, реакції та значення загрози (Foa & Kozak, 1986). У цій моделі після травматичних подій можуть закріплюватися асоціації між нагадуваннями та небезпекою, а також узагальнені негативні уявлення про себе («я безпорадний», «я слабкий»), світ («світ небезпечний», «людям не можна довіряти») і майбутнє («небезпека повториться»). Це теоретична схема організації досвіду, а не окрема анатомічна мережа, яку можна безпосередньо визначити у кожного клієнта. (Foa & Kozak, 1986)

Процеси, які описує модель, пов’язані з навчанням, пам’яттю та оцінюванням загрози. У них беруть участь різні структури мозку:

• Амігдала бере участь в оцінюванні емоційно значущих стимулів і навчанні, пов’язаному із загрозою;
• Гіпокамп бере участь у формуванні контекстуальних спогадів;
• Префронтальна кора бере участь в оцінюванні ситуації, регуляції реакцій та використанні нового досвіду.

За посттравматичних труднощів нагадування можуть надто легко набувати значення актуальної загрози. Це не означає, що зв’язки між усіма названими структурами обов’язково стали «надміру міцними»: психологічна модель і нейробіологічний опис є різними рівнями пояснення.

Наприклад, після нападу ввечері на вулиці зі страхом можуть пов’язуватися темрява, відчуття холоду чи звуки кроків. Згодом кроки за спиною можуть викликати різке напруження навіть у безпечному місці. Водночас реальний контекст потрібно оцінювати: не кожна настороженість є посттравматичним симптомом.

Як співвідносяться психологічне й нейробіологічне пояснення:

Під час сильного стресу може змінюватися взаємодія систем, пов’язаних із загрозою, контекстуальною пам’яттю та регуляцією. Це допомагає досліджувати, чому нагадування іноді переживається як небезпека «тут і зараз». Проте за словами або реакцією клієнта не можна визначити, яка саме структура його мозку «гіперактивна» чи «пригнічена».

Відмінність від моделі реконсолідації:

Дослідження реконсолідації зосереджені на умовах оновлення пам’яті (після її реактивації та можливої дестабілізації). Інформаційна модель описує зв’язки між стимулами, реакціями й значеннями та їх зміну в процесі навчання. Ці пояснення можуть доповнювати одне одного. Протиставлення «один спогад» і «вся мережа» надто спрощує обидва підходи.

Переваги моделі:

• Увага до кількох складників досвіду: Модель поєднує когнітивні, емоційні, тілесні та поведінкові компоненти. Це допомагає зрозуміти, як вони підтримують реакцію на нагадування про подію.

• Можливість зіставлення з іншими підходами: Теорія емоційного опрацювання вплинула на розвиток експозиційної терапії. У полімодальній роботі її можна зіставляти, зокрема, з транзакційним аналізом. Водночас когнітивна схема, життєвий сценарій і раннє рішення не є тотожними поняттями: їх використовують у межах відповідних теоретичних моделей.

• Зв’язок із повсякденним життям: Аналіз значень допомагає побачити, як пережите впливає на стосунки, самооцінку, очікування та вибір поведінки.

Обмеження моделі:

• Потреба адаптувати спосіб роботи: Коли людині складно утримувати увагу, описувати досвід або залишатися в контакті з теперішнім (наприклад, за виражених дисоціативних симптомів), спосіб обговорення та інтенсивність роботи добирають індивідуально. Психотичні стани, дисоціація та межовий розлад особистості не є взаємозамінними поясненнями «дезорганізованого мислення». За потреби залучають відповідну клінічну допомогу.

• Різна тривалість роботи: Складність досвіду впливає на план терапії, але не означає, що необхідно окремо опрацювати кожен елемент мережі. Існують структуровані короткострокові протоколи; тривалість визначають за потребами, результатами та обраним методом.

• Межі індивідуальної формуляції: Мережа страху є способом осмислення випадку, а не діагностичним тестом. Важливо не пояснювати нею всі прояви: страх, гнів, уникнення й дисоціація можуть мати різні функції. Індивідуальна робоча гіпотеза не виключає використання валідованого протоколу.

Практичні методики роботи:

• Психоедукація: пояснення посттравматичних реакцій і способів саморегуляції зрозумілою для клієнта мовою.
• Когнітивна реструктуризація: Дослідження переконань, які підтримують дистрес, та їх зіставлення з фактами й актуальними обставинами. Мета не в нав’язуванні думки «світ безпечний», а в точнішому розрізненні небезпеки, доступного впливу та ресурсів: «Не всі ситуації однаково загрозливі», «Я можу оцінити ризик і обрати дію».
• Письмова експозиція: Структурована робота з письмовим описом травматичного досвіду в межах відповідного протоколу. Вона відрізняється від поради самостійно й без обмежень записувати всі болісні подробиці.
• Пролонгована експозиція (Prolonged Exposure, PE): Метод лікування ПТСР, який включає роботу зі спогадом в уяві та поступове повернення до об’єктивно безпечних ситуацій, яких людина уникає. Нове навчання допомагає зменшувати уникнення та переглядати очікування загрози.

⇓

____________________

ЕКСПОЗИЦІЙНА ТЕРАПІЯ

Хто запропонував цей метод:
Експозиційні методи розвивалися в межах поведінкової терапії та досліджень навчання. Важливий внесок зробив Джозеф Вольпе (Joseph Wolpe), який у 1950-х роках розробив систематичну десенсибілізацію для роботи зі страхами та фобіями.
Одним із ключових напрямів застосування експозиції при ПТСР стала розроблена Едною Фоа (Edna Foa) та її колегами пролонгована експозиційна терапія (Prolonged Exposure, PE). Її дослідження та впровадження активно розвивалися з кінця 1980-х і в 1990-х роках.

Суть методу:

Уникнення спогадів і безпечних нагадувань може підтримувати симптоми ПТСР. Експозиція передбачає узгоджений і структурований контакт із цими нагадуваннями та спогадами, щоб розширити можливість реагувати на них без звичного уникнення. Вона не передбачає примусу чи контакту з реальною небезпекою.

Мета полягає у формуванні нового досвіду, який допомагає розрізняти спогад про загрозу та актуальну ситуацію, а не стерти минуле або вимагати від людини відсутності страху.

Навчання та нейробіологічне підґрунтя експозиції

Механізми експозиції пояснюють через згасання умовної реакції страху (fear extinction) та інгібіторне навчання (inhibitory learning). Йдеться про засвоєння нового зв’язку, який може конкурувати з попереднім очікуванням небезпеки.
Після загрозливої події окремі образи, звуки, запахи чи ситуації можуть викликати захисну реакцію і тоді, коли конкретна небезпека вже минула.
У навчанні, пов’язаному із загрозою, бере участь мигдалеподібне тіло (амігдала), яке взаємодіє з іншими структурами мозку. Йдеться про обумовлення страху (fear conditioning), а не про зберігання всього травматичного досвіду в одному «центрі».

Під час експозиції нагадування зустрічається в контексті, де очікувана небезпека не настає. Людина може отримувати досвід: «Я згадую подію, але вона не відбувається зараз», «Я здатна залишатися в цій ситуації й обирати свої дії».
Один із механізмів такого навчання називають екстинкцією (fear extinction). Це не стирання попереднього зв’язку, тому реакція іноді може повертатися в іншому контексті. Вивчають участь префронтальної кори у регуляції реакцій і засвоєнні нового досвіду, а також гіпокампа у розрізненні контекстів.

Отже,

Наслідки травматичного досвіду можуть проявлятися не лише через усвідомлені спогади, а й через автоматичні реакції на нагадування. Ці процеси взаємодіють, але не є двома окремими «сховищами травми».
Експозиційна терапія поєднує звернення до спогаду з новим навчанням, а не просто «переводить імпліцитну пам’ять в експліцитну». Вона може допомагати клієнту:

• розпізнавати нагадування та пов’язані з ними очікування загрози;
• звертатися до спогаду в узгоджених терапевтичних умовах;
• зменшувати уникнення, тілесну та емоційну реактивність і відновлювати повсякденну активність.

Переваги експозиційної терапії:

• досліджена ефективність структурованих експозиційних протоколів при ПТСР і низці тривожних розладів;
• відносно обмежений курс: для стандартної PE часто 8–15 сесій, із можливістю адаптації; (National Center for PTSD: PE)
• чітка структура роботи та можливість відстежувати результати;
• можливість зменшити вплив симптомів на повсякденне життя;
• активно залучає клієнта у процес відновлення.

Обмеження та ризики експозиційної терапії:

• можливе тимчасове посилення дистресу; примус, надмірна інтенсивність або порушення безпеки підвищують ризик погіршення стану;
• за К-ПТСР або дисоціативних симптомів потрібне індивідуальне оцінювання; самі ці назви не є автоматичним протипоказанням до травма-фокусованої терапії;
• потребує підготовки, поінформованої згоди й планування безпеки; тривалий окремий етап стабілізації необхідний не кожному; (van Vliet et al., 2021)
• не завжди охоплює всі супутні труднощі та запити, тому план допомоги може включати інші обґрунтовані втручання.

Приклади технік та методик:

• Шкала суб’єктивного дистресу (SUDS): інструмент оцінювання інтенсивності переживань, а не окремий метод терапії.
• Дихальні вправи та заземлення: допоміжні способи регуляції, які добирають за реакцією клієнта й логікою протоколу.
• Імагінативна експозиція: структуроване звернення до спогаду в уяві за підтримки підготовленого терапевта.
• Запис і прослуховування розповіді про травму: у відповідних протоколах клієнт за домовленістю працює із записом між сесіями; це не універсальна рекомендація для самостійної допомоги.
• Експозиція in vivo: поступове повернення до об’єктивно безпечних ситуацій, яких людина уникає через пов’язаний із травмою страх.

Як експозиційна терапія  співвідноситься з описаними моделями:

• Із поведінковою моделлю: Експозиція розвивалася в межах поведінкового підходу та включає роботу зі спогадами й реальними безпечними ситуаціями. Це метод, а не окрема конкуруюча модель травми.

• Із нейробіологічним поясненням: Дослідження мозку допомагають вивчати механізми змін, а експозиція організовує новий досвід навчання. Це різні рівні опису одного терапевтичного процесу.

• З інформаційною моделлю: Теорія емоційного опрацювання пояснює зв’язки між стимулами, реакціями та значеннями. Вона не тотожна психоедукації; експозиція є одним зі способів змінювати ці зв’язки через новий досвід.

• Із наративним підходом: Наративна робота приділяє увагу особистій історії та значенню пережитого. Експозиція працює з уникненням і очікуваннями загрози. У наративній експозиційній терапії ці напрями поєднуються; протиставлення «осмислення» і переживання страху «в лоб» є некоректним.

---

Зв’язок: Інформаційна модель (Information-Processing)→ мережа страху (fear network)→ Експозиційна терапія

 Це пов’язані поняття різного рівня: теоретичний опис і метод терапії.

• Модель мережі страху [Fear Network; теорія емоційного опрацювання, Foa & Kozak, 1986] пояснює, як інформація про загрозу зберігається в пам’яті у вигляді мережі асоціацій.

Мережа страху містить:

• інформацію про стимул (наприклад, чоловік у формі),
• реакцію організму (прискорене серцебиття, напруження),
• значення події (небезпечний, загроза, смерть).

Активація одного елемента може викликати пов’язані реакції та значення, зокрема страх у ситуації, де актуальної загрози немає.

Мета терапії: допомогти людині оновлювати очікування через новий досвід і точніше розрізняти небезпеку та нагадування про неї.

• Експозиційна терапія [Exposure Therapy] є методом, який пояснюють, зокрема, через теорію емоційного опрацювання та моделі нового навчання.

Вона передбачає структуроване звернення до спогадів і безпечних нагадувань за узгодженим із клієнтом планом.

Коли очікувана небезпека не настає, можуть формуватися нові асоціації. Важливим результатом є не лише зниження страху під час сесії, а й менше уникнення поза нею.

• Модель мережі страху є теоретичним поясненням зв’язків між нагадуваннями, реакціями та значеннями.
• Експозиційна терапія є клінічним методом, ефективність якого оцінюють у дослідженнях лікування.

Інформаційна модель дає змогу осмислювати взаємодію переконань, емоцій, тілесних реакцій і поведінки. Вона корисна як робоча гіпотеза, яку перевіряють у контакті з клієнтом, а не як готове пояснення будь-якої реакції після травми.

Експозиція є одним із досліджених способів роботи з посттравматичним уникненням. Її не варто описувати як гарантоване «переписування мережі»: йдеться про процес навчання та зміни, які мають бути помітними в житті людини.

---

---

Наративна модель: розрив у життєвій історії

Суть моделі:

Наративні підходи звертають увагу на те, як травматичний досвід може порушувати символізацію та спричиняти знецінення або втрату зв’язності власної життєвої історії. Це один зі способів осмислення наслідків травми, а не універсальний опис досвіду кожної людини.

• Символізація означає можливість позначати й осмислювати досвід через слова, образи та символи. Після травматичних подій людині іноді складно описати пережите, пов’язати відчуття зі словами або знайти для нього місце у власній історії. Проте відсутність зв’язної розповіді не є обов’язковою ознакою травми.
• Девальвація наративу тут означає знецінення власної історії або втрату відчуття її значущості. Людина може переживати, що попередній досвід утратив сенс, а майбутнє стало невизначеним. Це опис можливого переживання, а не окремий діагностичний термін.

Автобіографічний наратив є історією, через яку людина пов’язує минуле, теперішнє й очікуване майбутнє та осмислює себе. Травматична подія або втрата можуть порушити цю послідовність. У роботах Роберта Німеєра про реконструкцію значення після втрати (Neimeyer, 2001) важливе місце посідає поступове відновлення зв’язку між пережитим і подальшим життям.

Що може додати нейробіологічний погляд?

Пам’ять, мовлення, емоції та осмислення досвіду забезпечуються взаємодією багатьох систем мозку. Серед структур, які досліджують у цьому контексті:

• Префронтальна кора, яка бере участь у плануванні, регуляції, оцінюванні та організації досвіду;
• Ділянка Брока та інші компоненти мовної мережі, які беруть участь у продукуванні й опрацюванні мовлення;
• Гіпокамп, важливий для контекстуальної та епізодичної пам’яті;
• Амігдала, яка бере участь в емоційному навчанні та оцінюванні значущості стимулів.

Сильне збудження може ускладнювати добір слів, увагу та послідовне відтворення спогадів. Але твердження, що при травмі в усіх людей «вимикається зона Брока», є надмірним спрощенням. Труднощі розповісти про пережите можуть бути пов’язані також із соромом, страхом, браком довіри, особливостями комунікації або небажанням ділитися подробицями.

Що означає «бути автором власної історії»?

«Бути автором» власної історії означає мати можливість осмислювати свій досвід і впливати на подальші рішення в доступних межах. Це не означає відповідати за насильство чи обставини, яких людина не обирала. У терапії важливо повертати відчуття впливу, не перетворюючи його на вимогу «взяти відповідальність» за пережиту травму.

Наприклад, після смерті близької людини може бути важко уявити майбутнє або будувати плани. Увага повертається до втрати, а звичні орієнтири перестають працювати. Це потребує чутливого дослідження; саме по собі таке переживання не означає, що людина «перестала бути автором» свого життя.

Переваги моделі:

• Інтеграція пережитого в життєву історію: Наративна робота може допомагати пов’язувати події з іншими частинами життя, знаходити слова для переживань і помічати те, що не вичерпується травматичним досвідом.

• Увага до ідентичності: Поряд із симптомами розглядаються уявлення про себе, стосунки, цінності та майбутнє. Це важливий напрям роботи, але сам акцент на ідентичності не гарантує тривалого ефекту терапії.

• Можливість осмислення: Клієнт може досліджувати, що означає пережите саме для нього. Терапія не вимагає знайти користь, позитивний сенс або особистісне зростання в травматичній події.

Обмеження моделі:

• Потреба в доступній формі вираження досвіду: Коли людині складно добирати слова, утримувати увагу або залишатися в контакті з теперішнім, зокрема за виражених дисоціативних симптомів, темп і формат роботи адаптують. Це не означає повної втрати здатності до символізації чи автоматичної неможливості наративної роботи.

• Відповідність актуальному стану: Детальне осмислення історії може бути недоречним у момент безпосередньої загрози або гострої кризи, коли першочерговими є безпека й нагальні потреби. Тривалість наративних втручань залежить від конкретного методу та запиту.

На що додатково звертати увагу:

• Індивідуальні особливості мовлення та комунікації:

  • Вербальні можливості стосуються того, як людина висловлює думки й переживання словами. Вони залежать від багатьох чинників, зокрема актуального стану, мови спілкування та відчуття безпеки в контакті.

  • Символічне вираження передбачає використання образів, метафор та інших способів передавання досвіду. Дислексія, рівень освіти або аутистичні особливості самі по собі не свідчать про «низьку здатність до символізації». Фахівець добирає доступний формат разом із клієнтом, не роблячи висновків про його можливості за діагнозом або соціальними ознаками.

• Ризик перевантаження та нав’язування інтерпретацій:
  Тиск із вимогою детально розповісти про пережите, поспішні інтерпретації чи недостатня підтримка можуть посилювати дистрес і руйнувати довіру. Важливо розрізняти те, що людина пам’ятає, припускає або уявляє. Терапевт не заповнює прогалини пам’яті власними версіями та не вимагає «правильної» завершеної історії.

Практичні методики роботи:

• Наративна експозиційна терапія (NET; Schauer, Neuner, Elbert): Структурований травма-фокусований метод, який поєднує експозицію з розміщенням травматичних і значущих подій у хронології життя. NET не тотожна будь-якому переказу історії або всій наративній терапії.
• Письмова нарація досвіду: Узгоджене письмове осмислення подій, переживань і значень. Обсяг, темп і мета залежать від стану людини та конкретного терапевтичного підходу.
• Арт-терапевтичні засоби в наративній роботі: Малювання, колажі та інші творчі форми можуть доповнювати словесну розповідь. Вони не гарантують безпеки самі по собі й не повинні використовуватися для «розшифрування» нібито прихованих спогадів без підстав.

Наративні підходи допомагають працювати зі значеннями, ідентичністю та зв’язністю життєвої історії. Їхня доречність визначається конкретним методом, запитом і можливостями людини, а не вимогою неодмінно розповісти про травму або надати їй нового сенсу.

---

Комплексний ПТСР

модель Піта Волкера

Суть моделі:

Піт Волкер (Pete Walker), американський психотерапевт і автор книги «Complex PTSD: From Surviving to Thriving» (2013), описує наслідки тривалого насильства й емоційного нехтування, зокрема в дитинстві. Його праці містять клінічні спостереження та психоедукаційні пояснення. Авторську концепцію Волкера важливо відрізняти від діагностичних критеріїв К-ПТСР у МКХ-11.

Волкер використовує поняття «емоційного флешбеку» (emotional flashback) для опису раптового повернення інтенсивних почуттів безпорадності, покинутості, сорому чи страху, які людина пов’язує з раннім досвідом. Візуальних образів при цьому може не бути. Це клінічний опис у межах його підходу: сама по собі сильна емоція не доводить, що відбувається флешбек або що її причиною є забута травматична подія.

У своїй типології Волкер описує чотири захисні реакції (4F responses), які можуть ставати звичними способами реагування на загрозу:

• Fight (боротьба): спроба протистояти загрозі через гнів, напір або контроль;
• Flight (втеча): уникнення небезпеки, іноді через надмірну зайнятість чи постійну активність;
• Freeze (завмирання): зниження активності, відсторонення чи заціпеніння; це не синонім депресії або дисоціативного розладу;
• Fawn (догідливість): спроба зменшити загрозу через підлаштування, задоволення вимог іншого та відмову від власних потреб.

У моделі Волкера такі способи реагування можуть закріплюватися в умовах, де дитина залежить від небезпечного або недоступного дорослого. Це не чотири діагнози чи незмінні типи особистості: реакції можуть поєднуватися й змінюватися залежно від ситуації. (Pete Walker: типологія 4F)

Нейробіологічний контекст:

Дослідження посттравматичних розладів описують особливості систем реагування на загрозу, пам’яті та регуляції. Вони можуть доповнювати клінічне розуміння, але не підтверджують типологію 4F як окрему нейробіологічну класифікацію:

• Амігдала: у частині досліджень ПТСР виявлено підвищену реактивність на загрозливі стимули; це не універсальна характеристика кожної людини з травматичним досвідом;
• Префронтальна кора: досліджуються особливості регуляції реакцій і взаємодії з іншими системами мозку;
• Гіпокамп: у деяких групах людей із ПТСР виявляють відмінності об’єму та функціонування. Це не дозволяє за симптомами визначити розмір гіпокампа чи однозначно приписати відмінності лише наслідкам травми.

Після тривалої травматизації людині може бути складно регулювати сильні переживання, довіряти або розпізнавати відносну безпеку. Проте вона не обов’язково перебуває в такому стані постійно: важливо помічати контексти, у яких реакції посилюються або слабшають.

Наприклад, доросла людина, яка в дитинстві зазнала хронічного емоційного ігнорування, може роками уникати близьких стосунків, відчувати сором через власні потреби або впадати в емоційну паніку щоразу, коли зіштовхується з критикою чи відмовою.

Такі труднощі можуть впливати на стосунки та самооцінку. Тривалість і спосіб допомоги визначають індивідуально; не варто робити висновок про необхідність багаторічної терапії лише з факту раннього травматичного досвіду.

Поняття Волкера можуть допомагати людині називати власні переживання й розуміти захисну функцію звичних реакцій. Їхня цінність залежить від того, чи прояснюють вони конкретний досвід, а не від того, наскільки переконливо пояснюють усе життя однією схемою.

Переваги моделі Волкера:

• Увага до емоцій і захисної поведінки: Підхід допомагає досліджувати, як звичні способи реагування могли підтримувати виживання та як вони впливають на теперішні стосунки.

• Доступна мова опису: Поняття емоційного флешбеку та 4F можуть полегшувати самоспостереження. Водночас пояснення має відповідати досвіду людини, а не ставати ярликом, який вона мусить прийняти.

• Практична спрямованість: Волкер пропонує способи розпізнавання емоційного перевантаження, підтримки себе та роботи з внутрішньою критикою. Їх добирають за актуальними потребами й реакціями клієнта.

Обмеження моделі Волкера:

• Межі авторської моделі: Описова й психоедукаційна цінність не дорівнює доведеній ефективності окремого протоколу лікування К-ПТСР. Підхід не замінює клінічного оцінювання та вибору терапії з урахуванням наявних доказів.

• Потреба в підтримці самоспостереження: Помічати й називати власні реакції буває складно, особливо за сильного збудження чи дисоціативних симптомів. Це навичка, яку можна розвивати в контакті, а не попередня вимога до «достатньої усвідомленості» клієнта.

Практичні методики роботи:

У працях Волкера описано такі напрями допомоги:

1. Розпізнавання емоційних флешбеків (flashback management): Помічати початок інтенсивної реакції, орієнтуватися в теперішній ситуації та добирати доступні способи регуляції: заземлення, дихання, уважне спостереження або підтримувальну внутрішню розмову. Жодна техніка не є однаково корисною для всіх.

2. Робота з образом внутрішньої дитини (inner child work): Метафоричний спосіб звернутися до ранніх потреб у турботі, захисті й підтримці. Він може допомагати формувати уважніше ставлення до себе, але не передбачає доведення чи відновлення нібито прихованих подій дитинства.

3. Розвиток співчуття до себе (self-compassion): Дослідження внутрішньої критики, сорому та самозвинувачення, формування більш доброзичливого й реалістичного ставлення до себе. Цей напрям не тотожний окремому методу CFT, описаному нижче.

4. Робота з реакціями 4F: Дослідження звичних способів захисту та їхніх наслідків. Завдання полягає не у відмові від захисних реакцій, а в розширенні вибору там, де актуальна ситуація це дозволяє.

Допоміжні інструменти інтегративної роботи:

• Психоедукація (роз’яснення механізмів травми, навчання саморегуляції).
• Усвідомленість і заземлення (орієнтування в теперішньому, дихальні та тілесні вправи, адаптовані до стану людини).
• Терапевтичний щоденник (письмова фіксація й опрацювання емоційних флешбеків).
• Когнітивна робота та осмислення емоцій (дослідження пов’язаних із травмою переконань і нового досвіду, який допомагає їх уточнювати).

Праці Волкера можуть бути корисними для психоедукації та обговорення самокритики, захисних реакцій і ранніх потреб. У професійній роботі його терміни залишаються інструментами осмислення, а не заміною діагнозу чи універсальною схемою лікування.

модель Джудіт Герман 

Суть моделі:

Джудіт (Юдіт) Герман у своїй книзі «Психологічна травма та шлях до видужання» (Trauma and Recovery: The Aftermath of Violence – from Domestic Abuse to Political Terror, 1992) запропонувала впливову модель відновлення після психологічної травми. Вона поєднує індивідуальний, міжособистісний і соціальний виміри пережитого: від насильства у близьких стосунках до політичних репресій та терору. Важливий акцент Герман: відновлення відбувається у контексті безпеки, взаємин і повернення людині можливості впливати на власне життя.

• Домашнє насильство (domestic abuse) може включати фізичні, психологічні, сексуальні та економічні форми насильства у сімейних або партнерських стосунках. Особливо травматичним може бути те, що джерелом загрози стає людина, від якої очікували близькості чи захисту.
• Політичний терор (political terror) пов’язаний із використанням насильства й залякування задля політичного контролю. Його проявами можуть бути катування, незаконне ув’язнення, викрадення, політичні вбивства й масові репресії. У цьому контексті небезпека стосується не лише окремої людини, а й її спільноти та соціальних зв’язків.

Особливу увагу Герман приділяє наслідкам тривалого насильства та історичній концепції комплексного ПТСР. Її опис відіграв важливу роль у розвитку розуміння комплексної травми, але не повністю збігається із сучасними критеріями МКХ-11. Впливовість моделі також не є доказом її переваги над усіма іншими методами.

Безпека, довіра та зв’язок із дослідженнями стресу:

Дані нейробіології допомагають осмислювати реакції на загрозу, але не є окремим підтвердженням трифазної моделі Герман. Амігдала бере участь в емоційному навчанні, а гіпокамп у контекстуальній пам’яті. У клінічній роботі важливіше з’ясувати, як людина переживає небезпеку, пам’ятає події та взаємодіє з іншими, ніж пояснювати її стан передбачуваними змінами конкретних структур.

Травматичний досвід може порушувати відчуття безпеки, довіру та можливість впливати на обставини. Базова довіра пов’язана з досвідом, що на інших можна покладатися, а стосунки можуть бути передбачуваними. Особливо складно, коли джерелом небезпеки стає близька людина або соціальна система, від якої очікували захисту.

Наприклад, після домашнього насильства чи політичного переслідування людина може очікувати небезпеки навіть у відносно безпечних ситуаціях, уникати контактів і постійно перевіряти оточення. Важливо не лише працювати з цими реакціями, а й оцінювати, чи справді загроза припинилася.

Відновлення довіри не означає навчитися довіряти всім. Йдеться про можливість розрізняти небезпечні й достатньо безпечні взаємини, помічати власні межі та обирати, на кого і в чому можна покластися. Такий досвід може поступово формуватися у терапії та поза нею.

Герман описує три основні напрями відновлення. Їх можна розглядати як етапи, але не як жорстку послідовність, яку всі мають проходити однаково: (Herman, 1998)

1. Відновлення безпеки та стабілізація. Увага до реальної загрози, тілесного стану, повсякденних потреб і доступної підтримки. Психоедукація та навички саморегуляції можуть допомагати повернути більше впливу на власне життя. Внутрішнє відчуття безпеки не замінює практичного захисту від насильства.
2. Згадування та горювання. Опрацювання травматичних спогадів і пов’язаних із ними втрат у терапевтичних умовах. Мета полягає в інтеграції пережитого, а не у відновленні кожної деталі чи примусовому повторному переживанні. Темп узгоджують із клієнтом і переглядають за потреби.
3. Відновлення зв’язків і повернення до життя. Робота з ізоляцією, взаєминами, соціальними ролями та планами. Йдеться про можливість будувати достатньо безпечні стосунки й брати участь у житті у спосіб, який відповідає потребам та обставинам людини.

Сильні сторони моделі Герман:

• комплексний підхід, що враховує емоційні, когнітивні та соціальні аспекти;
• увага до наслідків тривалого насильства, втрати контролю та залежності від джерела загрози;
• зрозумілі орієнтири для планування допомоги та обговорення її з клієнтом;
• наголос на безпеці, автономії та поступовості роботи.

Обмеження методу:

• терапія може потребувати значного часу та ресурсів;
• етапи не визначають автоматично, який саме метод буде ефективним для конкретного запиту;
• механічне застосування послідовності може невиправдано відкладати роботу з травматичними спогадами; обсяг підготовки визначають індивідуально.

Інструменти, які можуть використовуватися в межах поетапної допомоги:

• Психоедукація:  пояснення можливих реакцій на травматичні події, їхнього впливу на повсякденне життя та варіантів допомоги. Нормалізація переживань не означає ігнорування тяжкості стану або потреби в лікуванні.
• Навчання способів стабілізації та саморегуляції (наприклад, заземлення, адаптовані дихальні практики), з перевіркою того, як вони впливають на конкретну людину.
• Опрацювання травматичного досвіду: узгоджена робота зі спогадами, емоціями та значеннями. Терапевт допомагає розрізняти пам’ять, припущення й уяву та не пропонує власних версій відсутніх деталей.
• Когнітивна робота (дослідження переконань про себе та світ): перевірка узагальнень, пов’язаних із травмою, зокрема самозвинувачення або очікування загрози. Нові висновки мають спиратися на досвід клієнта й реальні обставини, а не на переконування, що «все безпечно».
• Формування та підтримка соціальних зв’язків: пошук взаємин, у яких є взаємність, повага до меж і доступна допомога. Це може зменшувати ізоляцію та створювати новий досвід довіри.

Внесок Герман полягає, зокрема, у поєднанні психологічного й соціального розуміння травми. Безпека, опрацювання пережитого та відновлення зв’язків є важливими орієнтирами. Їх використовують гнучко, не підміняючи індивідуальний план допомоги формальною послідовністю етапів.

↑ Повернутися до навігації

---

Терапія, сфокусована на співчутті (Compassion Focused Therapy, CFT)

Суть моделі:

Терапію, сфокусовану на співчутті (CFT), розробив британський психолог Пол Гілберт. Дебора Лі та інші фахівці розвивали її застосування в роботі з травматичним досвідом, соромом і самокритикою. Цей підхід може бути корисним у роботі з відповідними труднощами, зокрема за К-ПТСР; водночас доказову базу CFT не слід автоматично прирівнювати до бази рекомендованих травма-фокусованих методів лікування ПТСР.

CFT звертає увагу на те, як сором, самокритика, ізоляція та труднощі з прийняттям підтримки можуть підтримувати страждання. Співчуття розуміється не лише як заспокоєння, а як уважне ставлення до болю з готовністю допомагати й діяти. У терапії розвивають здатність помічати потреби, витримувати складні почуття й відповідати на них без самоприниження (Gilbert, 2009; Lee, 2012).

У моделі Гілберта для пояснення емоційної регуляції використовують три функціональні системи. Це робоча схема, а не поділ мозку на три ізольовані частини: (Gilbert, 2009)

• Система загрози (threat system): пов’язана з виявленням небезпеки та захисними реакціями, зокрема страхом, гнівом і тривогою. Самокритика також може виконувати захисну функцію.

• Система прагнення та пошуку ресурсів (drive system): пов’язана з мотивацією, досягненнями, активністю й очікуванням винагороди.

• Система заспокоєння і соціального зв’язку (soothing system): пов’язана з відчуттям достатньої безпеки, прийняття, близькості та можливістю відпочивати.

За тривалої небезпеки захисні реакції можуть переважати, а турбота й близькість не завжди переживаються як безпечні. У CFT досліджують ці труднощі та поступово розвивають доступ до підтримки: від інших, до інших і до себе. Завдання не в тому, щоб прибрати систему загрози, а в тому, щоб розширити можливості регуляції та вибору.

Нейробіологічний контекст і межі пояснення:

CFT спирається, зокрема, на дослідження прив’язаності, соціальної взаємодії та регуляції емоцій. Проте конкретний ефект терапії не можна достовірно описати як «увімкнення» певної структури чи гормональної системи:

• Префронтальна кора бере участь у регуляції та оцінюванні досвіду. Поліпшення саморегуляції у терапії саме по собі не доводить посилення її «контролю над лімбічною системою».
• Окситоцинова система досліджується у зв’язку із соціальною поведінкою та прив’язаністю. Окситоцин є нейропептидом і гормоном; його дія залежить від контексту. Твердження, що самоспівчуття неодмінно підвищує його рівень і створює довіру, було б надто категоричним.
• Амігдала та гіпокамп беруть участь у процесах емоційного навчання й пам’яті. Їхню роль не слід подавати як підтвердження, що кожна практика співчуття знижує реактивність амігдали або безпосередньо інтегрує травматичні спогади.

Нейропластичність є загальною властивістю нервової системи, а не окремим доказом ефективності CFT. Практичні зміни оцінюють за рівнем самокритики, можливістю приймати підтримку, емоційною регуляцією та повсякденним функціонуванням.

Переваги моделі:

• Робота із соромом і самокритикою: CFT допомагає досліджувати суворе ставлення до себе та формувати іншу внутрішню позицію. Замість вимоги «перестати критикувати себе» розглядають функцію критики, страхи й потреби, що стоять за нею.

• Дослідницький розвиток: Є дослідження й клінічні описи застосування CFT до самокритики, сорому та різних психологічних труднощів. Висновки про ефективність залежать від конкретного стану, формату та якості дослідження; для К-ПТСР підстав для широких узагальнень поки недостатньо.

• Можливість інтеграції: Елементи CFT можуть доповнювати роботу з травматичним досвідом, коли труднощі прийняття підтримки або самозвинувачення є частиною запиту. Таке поєднання потребує узгодженої логіки, а не механічного додавання вправ.

Обмеження моделі:

• Потреба в поступовій практиці: Нові способи ставлення до себе потребують часу. Можливість практикувати залежить від навантаження, стану та умов життя. Труднощі з вправами не варто пояснювати недостатнім бажанням клієнта змінюватися.

• Страх або недовіра до співчуття: Турбота може асоціюватися зі слабкістю, залежністю, подальшим відкиданням або небезпекою. Такі реакції є матеріалом для обережного дослідження, а не перешкодою, яку терапевт має подолати переконуванням.

• Межі застосування в кризі: Практики співчуття можуть підтримувати регуляцію, але не замінюють оцінювання ризиків, захисту від актуального насильства чи невідкладної допомоги. У кризі спершу визначають нагальні потреби людини.

Ризики:

• Емоційне перевантаження: Звернення до турботи іноді актуалізує горе, сором або біль, пов’язаний із тим, чого бракувало. Потрібно помічати реакцію клієнта, зменшувати інтенсивність або змінювати вправу, а не вимагати, щоб співчуття обов’язково відчувалося приємно.

Практичні методики роботи CFT:

1. Розвиток співчутливого «Я» та образу підтримки: Це споріднені, але різні вправи. У першій людина розвиває власну співчутливу позицію, у другій може уявляти підтримувальну постать. Важливі мудрість, доброзичливість, сміливість і готовність допомагати, а не лише заспокійливий образ.

2. Практики усвідомленості та співчуття: Допомагають помічати переживання й досліджувати тон внутрішнього діалогу. Тривалість, спосіб виконання та доречність практики узгоджують із клієнтом.

3. Робота з внутрішнім критиком: Дослідження змісту, функції та наслідків самокритики через діалог, образи й когнітивні техніки. Формується більш реалістична підтримувальна позиція, а не просто набір позитивних тверджень замість негативних.

4. Письмові вправи співчуття: Щоденник може допомагати помічати складні ситуації, потреби та можливі способи підтримки себе. Це не обов’язковий щоденний звіт про досягнення.

5. Співчутливий лист (Compassionate Letter Writing): Письмова вправа, у якій людина звертається до себе з позиції розуміння й турботи. Це техніка в межах терапевтичної роботи, а не окремий метод лікування.

CFT пропонує мову й інструменти для роботи зі ставленням до себе та досвідом підтримки. У контексті травми це особливо важливо там, де сором і самокритика ускладнюють допомогу. Вибір підходу має спиратися на конкретний запит, а його результати оцінюються індивідуально.

↑ Повернутися до навігації

---

Схема-терапія: модель Джефрі Янга

Суть моделі:

Схема-терапія (Schema Therapy), розроблена Джефрі Янгом, поєднує когнітивно-поведінкові, експерієнційні та міжособистісні інструменти з ідеями теорії прив’язаності, психодинамічного й гештальт-підходів. Вона розвивалася для роботи з тривалими труднощами, зокрема розладами особистості та випадками, де стандартної когнітивної терапії було недостатньо (Young, Klosko & Weishaar, 2003). Не всі такі труднощі обов’язково зумовлені травмою.

У моделі Янга ранні дезадаптивні схеми (early maladaptive schemas) охоплюють не лише переконання, а й спогади, емоції та тілесні відчуття, пов’язані з уявленнями про себе і стосунки. Їх формування розглядають у зв’язку з незадоволеними потребами, несприятливим досвідом і темпераментом. У класичній моделі виділено п’ять груп базових емоційних потреб: (The Cambridge Guide to Schema Therapy, 2023)

• безпечна прив’язаність, турбота, прийняття й любов;
• автономія, компетентність і відчуття власної ідентичності;
• свобода виражати потреби та емоції;
• спонтанність і гра;
• реалістичні межі та самоконтроль.

Хронічне незадоволення потреб може сприяти формуванню схем покинутості, недовіри, дефективності чи сорому. Надалі вони можуть впливати на очікування, стосунки й способи захисту. Це не означає, що схеми визначають усе життя або що людина сама створює умови для насильства: відповідальність за насильницькі дії залишається за тим, хто їх чинить.

Режими у схема-терапії описують актуальні емоційні стани та способи реагування, пов’язані з активацією схем і копінгу. Прикладами є режими Вразливої дитини, Розгніваної дитини, Карального батька та Відстороненого захисника. Це умовні назви для осмислення досвіду, а не окремі особистості чи діагнози.

Нейробіологічний контекст:

Робота зі схемами стосується емоційного навчання, пам’яті та регуляції. Загальні знання про ці процеси можуть доповнювати модель, але не дозволяють приписувати окремій техніці гарантований вплив на конкретну структуру мозку:

• Амігдала й пов’язані системи: беруть участь в емоційному навчанні та реагуванні на загрозу. Зниження тривоги у терапії не є прямим вимірюванням зміни їхньої активності.
• Префронтальна кора: залучена до регуляції та оцінювання. Практичне завдання терапії полягає в розвитку доступних способів реагування, а не у «посиленні контролю» певної ділянки мозку.
• Гіпокамп: важливий для пам’яті й контексту. Опрацювання образів і спогадів не дає підстав автоматично стверджувати, що відбулася реконсолідація або «активація гіпокампа».

Ефективність схема-терапії потрібно оцінювати за клінічними результатами для конкретних розладів і запитів. Посилання на нейропластичність не замінює такої перевірки й не гарантує тривалості результату.

Переваги моделі:

• Інтегративність: Когнітивні, емоційні, поведінкові та міжособистісні інструменти поєднуються навколо спільної формуляції випадку: потреб, схем, режимів і способів подолання труднощів.

• Увага до раннього досвіду та повторюваних труднощів: Модель допомагає досліджувати зв’язок між потребами, самосприйняттям і стосунками. Поділ на «глибинні причини» та «поверхневі симптоми» тут недоречний: зменшення симптомів також є важливим результатом терапії.

• Структурованість: Спільне обговорення схем і режимів може зробити повторювані процеси зрозумілішими. Назви уточнюють разом із клієнтом, щоб вони допомагали спостерігати за досвідом, а не перетворювалися на ярлики.

• Дослідницька база: Схема-терапію досліджено, зокрема, для лікування розладів особистості. Ці результати не можна автоматично переносити на ПТСР або К-ПТСР. Окремі техніки, наприклад образний рескриптинг, мають власну дослідницьку базу, яку слід оцінювати окремо від моделі загалом. (Дослідження схема-терапії при межовому розладі особистості, Arntz et al., 2022)

Обмеження моделі:

• Тривалість роботи: Зміни повторюваних схем і способів взаємодії можуть потребувати тривалого процесу. У гострій кризі першочерговими залишаються безпека, оцінювання стану та нагальні потреби.

• Вимоги до підготовки фахівця: Робота потребує спеціального навчання, супервізії та чіткого розуміння терапевтичних меж, зокрема під час емоційно інтенсивних і міжособистісних інтервенцій.

• Ризик емоційного перевантаження: Звернення до ранніх потреб, образів і болісних спогадів може викликати сильні реакції. Інтенсивність роботи узгоджують, перевіряють контакт із теперішнім і за потреби змінюють інтервенцію.

Практичні методики роботи схема-терапії:

1. Ідентифікація схем і режимів: Спільне дослідження повторюваних переживань, переконань і способів захисту. Робочі гіпотези перевіряють у контексті історії та актуального життя клієнта.

2. Образний рескриптинг (Imagery Rescripting): Робота з болісним образом, у якій змінюють уявний перебіг ситуації так, щоб з’явилися захист, підтримка та відповідь на потреби. Змінюється емоційне значення досвіду, а не факт минулої події. Терапевт чітко розрізняє спогад і створений у вправі сценарій.

3. Діалоги між режимами: Робота з різними позиціями та станами, зокрема через техніку стільців. Розвивають позицію Здорового дорослого, яка допомагає помічати потреби Вразливої дитини, встановлювати межі внутрішньої критики та обирати дії.

4. Когнітивна робота зі схемами: Дослідження походження й актуальних наслідків переконань, перевірка їхньої відповідності теперішньому досвіду та формування більш гнучких висновків.

5. Поведінкові експерименти: Узгоджені завдання, які допомагають перевіряти очікування й пробувати нові способи взаємодії у достатньо безпечних умовах. Завдання не повинні відтворювати насильство чи вимагати відмови від необхідного захисту.

Схема-терапія пропонує послідовний спосіб роботи з потребами, самосприйняттям і повторюваними процесами у стосунках. Вона може бути доречною для частини запитів людей із травматичним досвідом. За наявності ПТСР чи К-ПТСР план лікування має також враховувати відповідні клінічні рекомендації та доказовість конкретних втручань.

↑ Повернутися до навігації

---

Робота з горем і втратою

Горювання є природною відповіддю на значущу втрату. Водночас реакції на втрату та способи її переживання різняться залежно від обставин, характеру стосунків, попереднього досвіду, культурного контексту та доступної підтримки.

Що спільного між горем та травмою?

Горювання й посттравматичні реакції можуть поєднуватися, зокрема після раптової або насильницької смерті близької людини. В обох випадках можливі розгубленість, безпорадність, сильні емоції та зміни у відчутті безпеки. Але це не робить горе і травму одним явищем.

У чому різниця між горюванням і травматичними реакціями?

У горюванні центральними є втрата, туга, значення стосунків і пристосування до життя без того, що було важливим. Для ПТСР характерні повторне переживання загрозливої події, уникнення та відчуття актуальної небезпеки. Не кожна втрата призводить до травматичного розладу. Горювання також не має обов’язкової точки «завершення»: інтенсивність болю може змінюватися, а зв’язок із пам’яттю про померлу людину зберігатися.

Вамік Волкан, Елізабет Зінтл та розуміння різних втрат

Вамік Волкан і Елізабет Зінтл у книзі «Life After Loss: The Lessons of Grief» (1993) розглядають індивідуальний характер горювання, значення попередніх втрат і стосунків із тим, кого або що людина втратила. У центрі уваги перебуває те, як втрата поступово інтегрується в її життя, а не відповідність єдиному сценарію переживання.

Втрати, які можуть супроводжуватися горюванням

У психодинамічному розумінні втрати, зокрема у працях Волкана і Зінтл, увага не обмежується смертю близької людини. Значущими можуть бути:

• розлука та розрив стосунків;
• втрата мрії або ідеалу;
• втрата роботи чи статусу;
• втрата здоров’я;
• втрата дому, звичного середовища або зв’язку з батьківщиною через еміграцію, вимушене переміщення чи війну;
• зміна звичної ідентичності або образу себе.

У психоедукаційній статті «4 Types of Grief No One Told You About» Сара Епштейн (Sarah Epstein, LMFT) звертає увагу на втрати, які оточення не завжди визнає достатньою підставою для горювання. Це авторський спосіб пояснення, а не окрема дослідницька класифікація. Серед таких втрат можна розглядати: (Стаття Сари Епштейн)

1. Втрату ідентичності: зміни ролі або належності, коли постає питання: «Хто я тепер після розлучення, втрати роботи чи дорослішання дітей?»
2. Втрату безпеки: зміни, що порушують фізичну, емоційну або матеріальну захищеність, зокрема насильство, тяжка хвороба чи втрата житла.
3. Втрату мрій і очікувань: неможливість реалізувати важливі плани, наприклад пов’язані з батьківством, кар’єрою або стосунками.
4. Втрату автономії: зменшення незалежності чи можливості керувати власними справами через хворобу, зміни мобільності, старіння або вимушену залежність від допомоги.

Ці втрати можуть поєднуватися. Наприклад, вимушене переміщення може означати одночасну втрату дому, професійної ролі, звичного кола людей і передбачуваності. Значущість переживання визначається не лише зовнішнім масштабом події.

Переживання та вразливі моменти у процесі горювання

Перелічені нижче реакції можуть виникати в різний час, повторюватися або не з’являтися зовсім. Це не універсальні стадії й не обов’язковий календар горювання. Для підтримки важливі актуальний стан і потреби людини:

1. Шок і труднощі повірити у втрату. Можливі заціпеніння, відчуття нереальності або страх втратити інших близьких. Людині може бути складно відразу усвідомити все, що сталося.
2. Дії в «автоматичному режимі». Організація поховання та інші нагальні справи іноді допомагають утримувати повсякденне функціонування. Водночас навантаження може виснажувати, а інтенсивні почуття проявлятися пізніше.
3. Посилення самотності. Коли оточення повертається до своїх справ, потреба людини в підтримці може залишатися. Важливо не вважати, що після завершення формальних клопотів допомога вже не потрібна.
4. Повторне усвідомлення реальності втрати. Відсутність близької людини може по-новому відчуватися в буденних ситуаціях. Можливі туга, гнів, відчай або безсилля, які приходять хвилями.
5. Емоційні й тілесні коливання. Періоди відносного полегшення можуть чергуватися з дратівливістю, виснаженням, труднощами сну чи концентрації. Нові або виражені фізичні симптоми потребують уваги, а не автоматичного пояснення горем.
6. Смуток і зниження активності. Іноді стає складно підтримувати звичні справи й контакти. Це не обов’язковий «депресивний етап». За вираженого або тривалого погіршення стану потрібне фахове оцінювання, зокрема для розрізнення горювання й депресивного розладу.
7. Річниці, свята та значущі дати. Перша річниця й наступні важливі дати можуть знову посилювати біль. Це не означає автоматично, що людина «застрягла» або що її горювання стало патологічним.
8. Пристосування до зміненого життя. Поступово може з’являтися більше можливостей для стосунків, справ і планів. Це не вимагає забути померлу людину, припинити сумувати або перестати говорити про втрату. Якщо переживання надовго суттєво обмежують життя, варто звернутися по допомогу; діагноз не встановлюють лише за кількістю місяців. (American Psychiatric Association: тривалий розлад горювання)

Практична підтримка в горюванні: рекомендації Боба Дейтса

Американський автор і консультант Боб Дейтс (Bob Deits) у книзі «Life after Loss: A Practical Guide to Renewing Your Life after Experiencing Major Loss» (видання 2009 року) пропонує пояснення й вправи для людей, які переживають значущі втрати. Його підхід орієнтований на повсякденну підтримку та поступове пристосування до змін.

У практичній роботі можна виокремити кілька напрямів підтримки. Вони можуть поєднуватися, а їхня актуальність визначається потребами людини:

• Визнання втрати: поступове усвідомлення того, що сталося, і змін, які це принесло.
• Емоційна відповідь: можливість помічати й висловлювати тугу, смуток, гнів, провину або інші почуття без вимоги переживати їх у визначеному порядку.
• Згадування: робота зі спогадами та збереженням того, що залишається значущим у досвіді стосунків.
• Прийняття змін і відпускання нездійсненних очікувань: поступове визнання нової реальності без вимоги відмовитися від пам’яті, любові або внутрішнього зв’язку.
• Відновлення повсякденного життя: повернення до доступних справ, взаємин і планів у власному темпі.

Практичні рекомендації можуть давати опору, якщо не перетворюються на перелік завдань, які людина зобов’язана виконати. Здатність діяти та потреба в підтримці змінюються протягом горювання.

Інші практичні методики роботи з горем:

Залежно від запиту та стану людини можуть використовуватися:

• Психодинамічна робота з попередніми втратами: дослідження того, як минулий досвід і особливості стосунків впливають на теперішнє переживання;
• Наративна робота: осмислення втрати та змін у життєвій історії без вимоги знайти в них позитивний сенс;
• Експресивне письмо: щоденники або листи, які допомагають висловити важливі почуття; формат і готовність до такої роботи обговорюють;
• Ритуали та символічні дії: індивідуальні або культурно значущі способи прощання, пам’ятання й підтримання зв’язку;
• Групова підтримка: можливість бути з людьми, які мають подібний досвід, за умови безпечної організації та добровільної участі.

Робота з горюванням потребує уваги до конкретної втрати, історії стосунків, актуальних умов і способу, у який людина живе з болем. Праці Волкана і Зінтл, практичні рекомендації Дейтса та психоедукаційні тексти Епштейн пропонують різні перспективи, але не утворюють єдиної діагностичної чи терапевтичної системи. Завдання фахівця полягає в підтримці та розпізнаванні потреби в додатковій допомозі, а не в прискоренні «правильного» горювання.

↑ Повернутися до навігації

---

---

---

---

Розглянуті моделі дають різні способи осмислення травматичного досвіду: через навчання, пам’ять, значення, життєву історію, потреби та стосунки. Вони не описують окремі «види людей» і не дають універсальної відповіді на кожен випадок.

Для мене важливо, щоб за моделлю залишалася видимою конкретна людина: що з нею відбулося, у яких умовах вона живе зараз, що їй допомагає і де потрібна підтримка. Професійна робота починається з цих запитань, а не з вибору привабливого пояснення.

Зменшення симптомів, осмислення пережитого, відновлення повсякденного життя та стосунків можуть бути взаємопов’язаними цілями. Їх визначають разом із клієнтом. Немає потреби протиставляти полегшення страждання «глибинним змінам».

Віктор Франкл приділяв значну увагу сенсу як можливій опорі людини. Водночас у роботі з травмою пошук сенсу не може бути вимогою або поясненням того, чому хтось «недостатньо добре впорався». Людина має право на власне розуміння пережитого й на допомогу без необхідності знаходити в ньому користь.

Травматичний досвід може завдавати болю й обмежувати життя. Завдання допомоги полягає в тому, щоб зменшувати ці наслідки, спираючись на знання, клінічне мислення та повагу до людини.

Відновлення може відбуватися нерівномірно. Темп роботи, потреба в підтримці та межі можливого залежать від конкретних обставин і можуть змінюватися.

Професійність у цій роботі означає знати можливості й обмеження методу, помічати реакцію клієнта, переглядати гіпотези та залишатися уважними до безпеки й людської гідності.

---

---

---

Автори та дослідники, згадані у статті

Коротка довідка допоможе співвіднести згадані імена з відповідними напрямами. Дослідницький внесок, клінічна концепція та практичні рекомендації для читачів мають різний статус.

1. Поведінкова модель: навчання страху та підтримання уникнення

▫️ Беррес Фредерік Скіннер (Burrhus Frederic Skinner, 1904–1990), американський психолог, який розвивав теорію оперантного обумовлення та досліджував роль наслідків поведінки й підкріплення. Основні роботи: «Наука та поведінка людини» (1953), «Вербальна поведінка» (1957). Оперантне обумовлення відрізняється від класичного поєднання стимулів.

▫️ Орвал Гобарт Маурер (Orval Hobart Mowrer, 1907–1982) – американський психолог, автор «теорії двох факторів страху» (1947), яка пояснює виникнення та підтримку фобічних реакцій через поєднання класичного та оперантного кондиціонування.

▫️ Джозеф Вольпе (Joseph Wolpe, 1915–1997) – південноафрикансько-американський психіатр і психотерапевт, засновник систематичної десенсибілізації, піонер поведінкової терапії для лікування фобій і тривожних розладів. Основна робота: «Психотерапія шляхом реципрокного гальмування» (1958).

---

2. Нейробіологічна модель: консолідація та реконсолідація пам’яті

▫️ Карім Надер (Karim Nader), нейробіолог, який разом із колегами у 2000 році продемонстрував залежність реактивованої пам’яті страху від нового синтезу білків у дослідах на тваринах. Ця робота стала важливою для розвитку досліджень реконсолідації, але не була першим в історії спостереженням змін пам’яті після відтворення.

▫️ Джеймс МакГоу (James L. McGaugh), американський нейробіолог, дослідник консолідації та емоційної пам’яті. Вивчав, як амігдала й гормональна відповідь на стрес модулюють запам’ятовування. Одна з ключових праць: «Memory – a Century of Consolidation» (2000).

▫️ Брюс Еккер, Робін Тіцик, Лорел Галлі (Bruce Ecker, Robin Ticic, Laurel Hulley), автори книги «Unlocking the Emotional Brain: Eliminating Symptoms at Their Roots Using Memory Reconsolidation» (2012). У ній запропоновано клінічне застосування ідей реконсолідації для роботи з емоційним навчанням. Це авторська терапевтична концепція, яку слід відрізняти від експериментальних доказів механізму пам’яті.

▫️ Брюс Мак’юен (Bruce Sherman McEwen, 1938–2020), американський нейроендокринолог, дослідник впливу стресу на організм і мозок. Розвивав поняття алостатичного навантаження; одна з ключових праць: «Stress, Adaptation, and Disease: Allostasis and Allostatic Load» (1998).

▫️ Френсін Шапіро (Francine Shapiro, 1948–2019), американська психологиня, розробниця EMDR-терапії. Початок її роботи над методом пов’язаний зі спостереженнями 1987 року; перше контрольоване дослідження опубліковано 1989 року.

---

3. Інформаційна модель (Information-Processing): мережа страху

▫️ Една Фоа (Edna Foa, нар. 1937), американсько-ізраїльська психологиня, одна з розробниць пролонгованої експозиційної терапії (PE). Разом із Майклом Козаком запропонувала теорію емоційного опрацювання страху (Foa & Kozak, 1986).

▫️ Елізабет Гембрі (Elizabeth Hembree) – американська клінічна психологиня, колега та співавторка Едни Фоа, дослідниця ефективності пролонгованої експозиційної терапії у лікуванні ПТСР.

▫️ Барбара Ротбаум (Barbara Rothbaum) – американська психологиня, дослідниця травмотерапії, спеціалістка з експозиційних методик і віртуальної реальності для лікування ПТСР. Важлива робота: «Treating the Trauma of Rape» (Foa, Rothbaum, 1998).

---

4. Наративна модель: розрив у життєвій історії

▫️ Роберт Німеєр (Robert Neimeyer, нар. 1954), американський психолог, дослідник горювання та реконструкції значення після втрати. Редактор книги «Meaning Reconstruction & the Experience of Loss» (2001).

▫️ Меггі Шауер (Maggie Schauer) – німецька клінічна психологиня, одна з розробниць наративної експозиційної терапії (NET) для лікування ПТСР, особливо у людей з досвідом війни, тортур та насильства.

▫️ Томас Елберт (Thomas Elbert, нар. 1950) – німецький нейропсихолог, дослідник травми й наслідків насильства, співавтор наративної експозиційної терапії (NET), спільно з Меггі Шауер та Франком Нойнером.

---

5. Комплексний ПТСР

▫️ Піт Волкер (Pete Walker), американський психотерапевт, автор психоедукаційних і клінічних текстів про емоційні флешбеки, самокритику та реакції 4F. Автор книги «Complex PTSD: From Surviving to Thriving» (2013). Його типологія не є діагностичною класифікацією К-ПТСР.

▫️Джудіт (Юдіт) Герман (Judith Herman), американська психіатриня, дослідниця психологічної травми та наслідків насильства. Авторка «Trauma and Recovery» (1992). Описала три напрями відновлення: безпеку, згадування й горювання, відновлення зв’язків. Її праці вплинули на розвиток розуміння комплексної травми.

---

6. Терапія, сфокусована на співчутті (CFT)

▫️ Пол Гілберт (Paul Gilbert, нар. 1951) – британський клінічний психолог, засновник терапії, сфокусованої на співчутті (CFT), автор концепції трьох регуляторних емоційних систем і ключової книги «The Compassionate Mind» (2009).

▫️ Дебора Лі (Deborah Lee), британська клінічна психологиня, фахівчиня із застосування CFT до травматичного досвіду. Співавторка із Софі Джеймс книги «The Compassionate Mind Approach to Recovering from Trauma» (2012).

---

7. Схема-терапія

▫️ Джефрі Янг (Jeffrey Young, нар. 1950), американський психолог, засновник схема-терапії, автор концепції ранніх дезадаптивних схем. Разом із Джанет Клоско та Маржорі Вайшаар написав «Schema Therapy: A Practitioner’s Guide» (2003).

▫️ Джанет Клоско (Janet Klosko), Маржорі Вайшаар (Marjorie Weishaar) – американські психологині, співавторки Джефрі Янга, авторки посібника «Schema Therapy: A Practitioner’s Guide» (2003).

---

8. Робота з горем і втратою:

▫️ Вамік Волкан (Vamik Volkan, нар. 1932), американський психіатр і психоаналітик турецько-кіпрського походження, дослідник втрати, горювання, ідентичності та міжгрупових конфліктів. Співавтор із Елізабет Зінтл книги «Life After Loss: The Lessons of Grief» (1993).

▫️ Елізабет Зінтл (Elizabeth Zintl), американська журналістка, співавторка Ваміка Волкана у книзі «Life After Loss: The Lessons of Grief» (1993).

▫️ Боб Дейтс (Bob Deits), американський автор і консультант, який проводив групи підтримки для людей у горюванні. Автор «Life after Loss: A Practical Guide to Renewing Your Life after Experiencing Major Loss» (зокрема видання 2009 року).

↑ Повернутися до навігації

Завантажити PDF (попередня редакція)